Розглянуто потенціал соціальної філософії як пояснювального засобу для процесів пошуку глобальної справедливості. Визначено, що дослідження глобальної справедливості задає не лише концептуальну рамку для осмислення локальної проблематики справедливості, але уможливлює успішне практичне розв’язання цієї проблематики, оскільки глобальна справедливість у сучасному суспільстві набуває більшої дієвості, аніж локальна справедливість. Прикладом цього може слугувати підтримка України провідними демократіями світу у її протистоянні збройній агресії російської федерації, яка переважає Україну за економічними, військовими та інформаційними ресурсами. Полікультурність сучасних суспільств розглянуто як результат інтенсифікації міжнародної соціальної комунікації. (...) Виявлено сутнісний взаємозв’язок між інституційною та соціокультурною складовими соціальної комунікації: соціокультурні зміни набувають свого інституційного закріплення, а також нерідко виявляються результатом інституційних перетворень. Глобальна справедливість розглянута не лише як діяльність у відповідності до певних соціальних норм, але і як утвердження певних соціальних цінностей. Суб’єктом глобальної справедливості можна розглядати необмежену комунікативну спільноту, однак такий підхід потребує врахування низки теоретичних і практичних застережень. Конкретні форми універсалізації соціальних цінностей розглянуто як такі, що досягаються завдяки процедурі генералізації партикулярних цінностей локальних соціальних спільнот. Як приклад такої генералізації розглянуто завдання формування національної ідентичності. Формування кожної соціальної спільноти запропоновано аналізувати у єдності процесів горизонтальної та вертикальної соціальної інтеграції. (shrink)

Стаття присвячена дослідженню правових аспектів філософського вчення Григорія Сковороди. Попри всю парадоксальність і символізм філософського учення Сковороди, пошук морально-релігійної основи в усіх суспільних явищах, а отже і правових, і державних робить його одним із найбільш оригінальних адептів природно-правового розуміння права. І в цьому вбачаємо певну спадковість (при всій оригінальності, самобутності й набагато більшій масштабності особистості) поглядам М. Козачинського. Саме серце є головним у досягненні спорідненості («сродності») – відповідності між внутрішнім і зовнішнім, між Богом і «твар’ю». І хоча Сковорода не користувався (...) поняттями природного права і позитивного права, відповідність другого першому (тобто правовий закон), як видається, і є спорідненістю. Мислитель поєднує розум, серце і дію в одне: «…серце є думок безодня… думки – насіння і джерело діям». Про прихильність Сковороди до природноправового розуміння свідчить, зокрема, те, що дві натури в людині проявляються і у наявності двох законів (слід за аналогією розуміти внутрішнього – природного і зовнішнього – людського, позитивного). Через категорію спорідненості у Сковороди фактично втілюються ідеї, суголосні західним раціоналістичним концептам справедливості та моральної автономії особистості. Вони отримали прояв через поняття «споріднена праця». Спорідненість кожної людини проявляється у спорідненій праці, що робить її щасливою, а суспільство – гармонійним. Споріднена праця є наслідком забезпечення справедливості у суспільстві, а вона втілюється через право. Віра в знання, в гуманізм, в природу людини та її удосконалення – все це дає підстави віднести вчення Сковороди до Просвітництва, причому не лише українського, а й європейського. Раціоналістична складова, розуміння єдності людини і світу, пошук гармонізації індивіда і суспільства є аргументами на користь твердження, що саме з Сковороди починається українська класична філософія (у тому числі філософія права). Містицизм, символізм й особливо інтуїтивізм вчення Сковороди в окремих аспектах виходять за межі навіть класичної філософії (зокрема філософії права), а отже, мають риси, притаманні некласичній філософії й філософії права ХХ століття. Містичне, духовне для Сковороди невід’ємне від раціонального, звідси – той самий «розум серця», який створює єдність психоемоційного та інтелектуально-раціонального начал у людині й розумінні змісту права або природного права. Мислитель не зупинявся на особливостях філософського обґрунтування саме права. Вчення про дві натури і три світи поруч із чітким усвідомленням неправового характеру позитивного казуїстичного права часів Сковороди з його інквізиційним процесом, писемністю і закритістю процедури, а також становістю, створювали оригінальне уявлення мислителя про справедливість і правду як основу права. (shrink)

Being needs a rectification, that is the compensation of being for Being, which was only assumed, but not substantiated by reason of the influence of the logical fallacy petitio principii and due to the loss of the absolute status of the verb to be from the Greek times to Heidegger's project of ontology. The annulment of the Greek status of the verb to be caused an absolute disorientation of being regarding its own object and method of action, which ultimately led (...) to the indifference of the ontological background as such. As a result, being did not turn into the smallest semantic unit, like the active parts of speech, but its semantic content expanded to infinity in an eclectic manner, and therefore, being eventually lost the autonomy and limits of its own phenomenological manifestation. This article, which is a part of a larger study at the same time, is based on the idea that negativity is presented as an original characteristic of being in the very first of the judgments about being, namely being is. It turns out that being exists, but only within the utterance, while it is not directly presented, what means it is deprived with predicative features peculiar to it exclusively, except for such one: being is/exists (but) not (only) as something or being is not (only) as something. The aim of the article is to define the negative copula of being as the subject of Heidegger's project of radical ontology, only sketched in the Marburg lectures of 1927. Besides, the current revival of scientific interest in the direction of subjectivity and spatial localizations of Nothing requires the confirmation of its being-nature, that logically follows from acquisition of the negativity-feature by being-copula, and then –the interpreting of negation as a solely ontological mode of action among the perspectives of the transition to a new beginning, which occupied all scientific research of Heidegger’s later thought. In view of the above, the relevance of copula-studies is only increasing. (shrink)

Для сучасного суспільства характерними є перманентні виклики, які створюють ситуацію необхідності збереження ключових параметрів суспільного розвитку з урахуванням тимчасових і ситуативних відхилень від стратегічного напряму цього розвитку. Ключем до розуміння проблеми детермінації у сучасній науці може слугувати виявлення закономірностей у розвитку самої науки. З одного боку, не викликає жодних сумнівів необхідність систематизації знань і дотримання чітких критеріїв науковості – особливо у ситуації експоненціального зростання обсягу і розмаїття знань, якими володіє сучасне суспільство. З іншого боку, наука постійно відмовляється від деякої частини (...) своїх недавніх постулатів, які виявляються лише частково доведеними гіпотезами, які мають лише часткову істинність. Врешті-решт, поза сумнівами і змінами залишаються лише базові критерії науковості та настанова на невпинну внутрішню критику і само-удосконалення науки, тоді як змістова частина науки перебуває у стані перманентної трансформації і уточнень. У постмодерному суспільстві така методологічна і світоглядна настанова науки отримує додаткову ідейну легітимацію завдяки постмодерністським принципам організації знання – таким як ризоматичність, дискурсивність, наративізм, інтертекстуальність тощо. Ознаками науки на її сучасному етапі розвитку є: істотне збільшення питомої ваги міждисциплінарних та інтердисциплінарних досліджень; виникнення нових інтегрованих наук; використання точних методів у дослідженні методологічних та епістемологічних проблем науки й демаркації знання; пошук нових форм дослідження, адекватних новітній специфіці предмета соціогуманітарного дисциплінарного спектру; інтенсивний аналіз взаємозв’язків між гносеологічними та аксіологічними основами соціогуманітарної науки. Дослідницький підхід, в основі якого перебуває осмислення фактору нестабільності, максимально повно відповідає сучасному науковому і суспільному запиту для позначення змістового формату і проблемних викликів сучасності, надає можливість осягати нові пізнавальні горизонти й зрізи реальності, яким притаманні ознаки становлення, нелінійності, невизначеності – тобто практично всі атрибути турбулентного суспільства. (shrink)

В статті з позицій систематичної аналітичної філософії аналізується етичний твір Григорія Сковороди «Розмова п'яти подорожних про істинне щастя в житті». Визначаються новаторські аргументи Сковороди, зокрема щодо критики матеріалістичного гедонізму. Наголошується на значній стилістичній різниці між філософською та теологічною частинами тексту Сковороди. Виокремлюється особливості його філософських аргументів і догматичної проповіді християнського евдемонізму.

У статті актуалізується візуальна філософія, розкриваються перспективи сучасних візуально-філософських творів. Дослідження містить аналіз і авторську інтерпретацію філософських плакатів, створених сучасними митцями-мандрівниками. Пропонується авторська програма щодо можливостей філософської фотографії. В статті коментуються фотографії з виставок «Мандрівка містами культурної спадщини ЮНЕСКО», «Акваграфія», «Місто, де позує сама Історія». Визначаються основні складові феномену сучасної філософської мандрівки та види візуально-філософських творів, з нею пов’язаних. Представлено дев’ять основних складових сучасної філософської мандрівки: зацікавлення, рух, відпочинок, спостерігання, враження, трансцендування, досвід, осмислення, творча дія. Визначено види візуально-філософських творів: символістичні, (...) афористичні, дефініційні, концептуальні, релаксивні. (shrink)

Стаття присвячена проблемі поєднання російської мови з російським імперіалізмом. Запропоновано концепцію імперського гібрису, під яким розуміється думка нації про себе, згідно з якою вона "на ступінь вище", ніж інші (нації); думка, що засновується на відчутті гонору. Таким чином, джерела імперіалізму містять два компоненти: ірраціональне відчуття гонору та раціональна епістема, що має підкріпити це відчуття. Остання зазвичай будується довкола бінарної опозиції “цивілізація-варварство”. Розкрито саморозуміння російської мови як “кращої” за інші мови, що найкраще виражається у міфі про “великий і могутній”. Під саморозумінням (...) мови мається на увазі те, які засоби та міфи є у мови для репрезентації себе, або якими засобами опису та міфами користується носій мови для її репрезентації. Проаналізовано декілька таких міфів, зокрема теорія П. Флоренського щодо слова “істина”. Показано, як саме російська мова поєднується з російським імперським гібрисом. Зокрема, російська мова вплітається до більш загального наративу про “Загниваючий Захід” (раціональний компонент), згідно з яким вона вважається кращою за мови західної цивілізації. Також міфи про російську мову, метою яких є формування думки про її перевагу і відчуття гордості за неї (ірраціональний компонент), завдяки тропу синекдохи (за Вайтом), передають цю гордість представникам російської нації (тобто підживлюють ірраціональний компонент). Розглянуто історію експансії російської мови в російській державі. Розкрито, як сприйняття російської мови як кращої призводить до політики її “захисту”, чому цей “захист” вважається особливо необхідним ззовні російської держави та як російська мова використовується для наділення об'єкта інтервенції статусом варвара. (shrink)

У статті здійснюється концептуалізація структури бажання, що властива суспільству спектаклю споживання. Визначається характер репрезентацій різноманіття, рівності, рівновартості, що конституюють сучасного суб’єкта бажання й експонують сингулярність бажання, що спрямоване на частковий об’єкт. Специфіка культури сучасного суспільства, орієнованого на різноманітні способи «самовинаходження» через оприлюднення конструювання особистості, зациклена на тілесності, на винесенні усього тілесного на поверхню. Йдеться про панування дефрагментованих образів, що виробляються за принципами товарної форми через репрезентацію/експонування, що забезпечується розвитком сучасних медіа-технологій. У цій перспективі капіталізоване тіло зводиться до його інструментальності, виробничого (...) потенціалу його частин, що легітимується процесом трансформації сексуальності, який можна спостерігати в сучасному медіа-просторі, в ток-шоу, зокрема Naked Attraction, характерні риси якого розглянуто в статті. Суб’єкт суспільства спектаклю споживання є суб’єктом бажання, яке зосереджується на поверхнях тіла як обгортки, в яку запаковане задоволення. Процес розпаковування постає як такий, що дає насолоду. В делезіанській проєкції такий тип бажання і такий спосіб насолоди тлумачиться як мазохистський, що реалізується в формі договору і, зокрема в «саспенсі» розпаковування/роздягання. В спектаклі споживання йдеться про поступовість бажання, що рухається від органів/частин за логікою розпакування як роздмухування бажання. Фігура суб’єкта бажання/спектаклю/споживання визначається через точки (ро)збіжності: природне/культурне, ціле/часткове, єдине/множинне, інтимне/екстимне. Відтак стверджується, що єдиного цілісного суб’єкта, особистості, яку потрібно відтворювати чи наслідувати, не існує. Натомість є частковість множини, що перебуває в трансформаційному процесі само(ре)презентації. В цьому контексті життя постає як рух від частки до частки, якість яких оцінюється здатністю давати/отримувати, продукувати/споживати, експонувати/споглядати задоволення/насолоду, що розгортається в деконструкцію і трансформацію суб’єкта бажання і зокрема, сексуальності. (shrink)

У статті розглядається розвиток класичної гуманістичної традиції в німецькій думці ХХ століття та головний діяч цієї традиції – Вернер Єгер. Автори аналізують ситуацію у німецькому антикознавстві на початку ХХ ст. і доходять висновку, що німецький проєкт класичної філології, Altertumswissenschaft, опинився в кризовому стані в цей час. Єгер і його однодумці запропонували вихід з цієї кризи за допомогою концепції «третього гуманізму». «Третій гуманізм» став значним явищем у духовному русі початку ХХ ст. в Європі. Єгер називає цей гуманізм «третім», тому що вважає (...) першим – гуманізм Відродження, а другим – німецький гуманізм XVIII-XIX ст. Основним принципом «третього гуманізму» є переконання, що антична культура не просто відчутно вплинула на народи наступних епох, а й стала вічним зразком культури для всього людства. Гуманізм – це традиція, якою античність може дати нам поштовх до збереження «незмінних цінностей», втілених у грецькій культурі. Єгер також аналізує вплив античного гуманізму на середньовічних християнських мислителів і стверджує, що вони спираються на античну політичну філософію у своєму вченні про церкву. Автори пояснюють той факт, що концепція Єгера довгий час не була широко відомою, тим, що її хибно пов’язували з нацистською ідеологією в Німеччині 20-х та 30-х років ХХ ст. В статті наводяться аргументи проти такого хибного розуміння третього гуманізму та ідей Єгера в цілому. Кінцеві висновки із статті вказують на те, що концепція третього гуманізму є перспективним напрямком у сучасному антикознавстві, вона також може стати ефективною стратегією культурного розвитку, політикою виховання, яка орієнтується на гуманістичні цілі. Автори також наполягають на тому, що ідеологія третього гуманізму може стати шляхом до вироблення дійсно гуманістичної політики у сучасному світі. (shrink)

The article conceptualizes (post) authorship in the context of the development of contemporary network technologies. The development and specifics of contemporary information technologies are considered, and their impact on culture is determined. It is noted that contemporary technologies change people, social relations, and the nature of cultural production. It emphasizes the importance of cooperation, the network method of interaction, the importance of free access, the principles of freedom in the use and dissemination of information, technologies provided, in particular, by such (...) network systems as Peer-to-peer (P2P). It is from this technological perspective that P2P (post)authorship is conceptualized. The importance of separating the concepts of copyright and author is emphasized, the nature of the change in their functions is determined in the context of the distinction between autonomy and authority. Acceleration of technology development requires constant interaction, co-authorship, which can be implemented on the basis of free access to information. This requires a change in the concept of copyright, which was formed on the basis of private property, which today only inhibits the development of social relations. Along with this, it is important to review the figure of the author, focusing not only on the significance of co-authorship in the production of cultural products, but also on the conceptualization of a kind of multiple, decentralized author or (post)author. At the same time, it is about the significant role of change in the perception of time, emphasis on timeliness and simultaneity of interaction. In such a perspective, private property and copyright lose their usual meaning. The digital, intellectual, cultural author/product goes beyond material production, virtualized as a co-author. Peer-to-peer (post)author is realized through feeding the creativity of others. (shrink)

У статті зроблена спроба показати новий ракурс проблем доцільності людської діяльності та процесів, що відбуваються у сущому взагалі, визначити їх раціональний і ірраціональний компоненти, а також розкрити їх глибинний сенс. Автор обстоює думку, що послідовний розвиток доцільності йде у напрямку набуття все більшого ступеню складності. Людську цивілізацію можна розглядати закономірною ланкою цього процесу. Сьогоднішній етап розвитку цивілізації показує, що вона стоїть на роздоріжжі, маючи перед собою різні альтернативи, але всі вони пов’язані з переходом до нового рівня складності. Або йти шляхом (...) послідовного впровадження нових технологій і створення штучного інтелекту з безмежними можливостями, який стане наступником людського етапу еволюції; або, за допомогою генної інженерії, знайти шляхи вдосконалення людини як біологічній істоті, яка буде мати надзвичайні фізичні та інтелектуальні здібності, що будуть набагато перевершувати якості сучасної людини. У будь якому випадку, перехід на новий рівень складності є нагальною потребою, але чи здійсниться цей перехід доцільно і розумно, чи хаос буде наростати і станеться обвал до більш сталого рівня простоти – питання, на яке поки що немає переконливої відповіді. (shrink)

Стаття присвячена реконструкції онтологічної системи Бардесана. Специфічний погляд на етику як онтологічну конструкцію характерний для близькосхідної філософської традиції. Вчення Бардесана лежить біля витоків сирійської релігійної філософії, тому реконструкція його вчення дозволяє зрозуміти основні джерела, які сформували східну філософську традицію в її самобутності. Детальний філософський аналіз поняття долі у вченні Бардесана раніше не проводився. Крім того, у більшості досліджень більше уваги приділялося історії запозичень та походженню різних концепцій бардесанської філософії та їх доксографії, тоді як аналіз окремих концепцій зазвичай залишався за дужками. (...) Дослідження Бардесана як філософа з точки зору сучасної філософської традиції розпочато вперше. Значну увагу в статті приділено феномену свободи волі, конструкту, що лежить в основі «етичної космології» Бардесана. Трансформація вавилонської астрології та іудейській символіки служить цивілізаційним фоном, на якому Бардесан сплітає християнську етику, зороастрійську онтологію та стоїчну антропологію. Розуміння особливостей цитування грецької філософії, а також побудова основних онтологічних конструктів дає ключ до розуміння близькосхідної філософської традиції. Діалог «Книга законів і країн», який розглядається у статті, є яскравим прикладом трактату-месехету, багаторівневого дискурсу, простору мовної гри, образів і тропів. У статті розглядаються моделі взаємодії різних дискурсів та різноманітні стратегії побудови філософського трактату. Діалог Платона, використовуючи близькосхідну метафору, розкриває простір мовної гри та інтертекстуальності, поширення. (shrink)

The aim of this study is to trace the development of the messianic thought from its pre-monarchic roots (Pre-Temple) to the monarchic period (First Temple), to the post-exilic period (Second Temple), and to the post-Second Temple period. I hypothesise that the first identification of the messiah (the anointed) with the military leader was an intellectual and religious endorsement of the “original sin” of kingship described in the allegory of the trees (Judges 9:8-15). However, the Babylonian exile catalysed the process by (...) which Jews learned to abstract their expectation of the messiah from the “pagan” worship of the extant commander-in-chief. I trace this gradual process of learning to its acme in the Qumran literature: where historical and extraterrestrial strains of messianic thought are reconciled. Then I follow Mack and Juel in arguing that Mark the Evangelist used the wisdom pattern (learned after the Babylonian exile) as the foundation on which to rethink the concept of kingship from scratch. Thus it was no longer kingship that “seemed” divine but wisdom that “seemed” royal. The significance of Jesus’s scandalous ministry could only be captured by the irony which Mark uses to narrate his Gospel: Jesus’s coronation as a king could only happen as mockery because his claim to kingship does not make the slightest sense. Hence the idea of messianism was liberated from the confusion with the powers-that-be by being identified with the powerless teacher whose life embodied the wisdom tale pattern at the heart of Israel’s history – Egyptian slavery and Exodus, trial and vindication, exile and homecoming, death and resurrection. (shrink)

Антисистема розглядається як соціокультурна спільність людей, світогляд яких будується за принципом заперечення і знецінення наявної реальності і усвідомлення потреби її трансформувати. Реальна соціокультурна реальність опиняється під загрозою знищення задля здійснення постулатів антисистемної доктрини, хоча ця доктрина суперечлива і нежиттєва, і тому її положення не можуть бути здійснені в даний момент або взагалі ніколи. З’ясовуються причини виникнення антисистем: кризовий стан суспільства (політичні і духовні кризи), наростання почуття депривації та наявність ідей та інститутів, що не належать до панівної в суспільстві культури. Показано, (...) що міжкультурні взаємодії є необхідною умовою формування антисистемних доктрин та організацій, тому що у цьому процесі у суспільство проникають фрагменти чужої культурної картини світу, які часом виявляються несумісними з місцевою оригінальною культурою. Як тільки частина людей, які зазвичай інтелектуально розвинені та мають широкий кругозор, формує синкретичний, мозаїчний світогляд з довільно підібраних фрагментів рідної та чужої культур, виникнення антисистеми стає лише питанням часу. З’ясовано, що сприятливим середовищем виникнення антисистем є псевдоморфоз як стан, у якому одне суспільство культурно і політично домінує над іншим, нав’язуючи йому свої форми та інститути, які погано сумісні з укладом життя реципієнта. У результаті всі творчі сили приймаючого суспільства виявляються поставленими на службу підтримці чужих йому політичних та культурних форм, що нерідко призводить до відчуття безглуздості життя та несправедливості реальної соціокультурної реальності. Обґрунтовано, що у стану депривації на одному боці протиріччя перебувають певні очікування суб’єкта, пов’язані з його потребами, інтересами, переконаннями, ідеями, але на іншому боці цього протиріччя – реальні умови їх задоволення. Зазначається, що псевдоморфоз є важливим фактором для формування антисистеми, але генезис антисистеми може статися і без нього. З’ясовано, що у сучасному світі антисистемний потенціал безпосередньо пов'язаний з глобалізацією, яка зробила доступними будь-які ідеї та доктрини, спонукала на міграцію в чужі краї мільйони людей, знищила багато затребуваних у автохтонних суспільствах культурних інститутів та впровадила у соціальне середовище чужорідні політико-економічні і соціокультурні стандарти, а тому сучасний світ опинився в лещатах відразу декількох антисистем, не рівних за силою та масштабами. (shrink)

В статті досліджується питання Нової Щирості в пост-постмодерному контексті, насамперед в пост-постмодерній культурі, в першу чергу літературі. В дослідженні розглядається пост-постмодерна Нова Щирість у порівнянні з постмодерною апатією, надлишковою інтелектуалізацією та цитацією тощо. В такому випадку Нова Щирість тісно пов’язана з пост-постмодерними оригінальністю, автентичністю, чесністю, правдивістю, відвертістю та серйозністю. Постмодерний іронічний еклектизм як різновид деконструкції розвивається в реконструктивну пост-постмодерну не- та метафікційну щирість. Отже, Нова Щирість як чутливість постає як загальною культурною атмосферою, так і певним різновидом філософії з її особливими (...) естетикою, етикою, онтологією, тощо. Приміром, категорія краси реалізується в пост-постмодерній естетиці у зв’язку з більш щирими чутливістю та чуйністю до мистецтва та природи. В статті вивчаються відмінності між Новою Щирістю та постіронією й Нова Щирість опиняється не стільки іронічною, скільки юморною. Дослідження Новою Щирості відбувається головним чином на матеріалі пост-постмодерної літератури, яка найкращим чином сполучує концептуалізацію та перцептуалізацію. Однак, в її найбільш актуальних проявах, Нова Щирість постає на перетині теорії, літератури, кіно, року, мережевого та мем-арту тощо. В усіх випадках тяжіння до просторічної культури дає змогу передати приватний досвід. В такому контексті пост-постмодерне мистецтво стає більш щирим ніж постмодерне. Грубі жарти та буденна діяльність, травматичні або банальні вносять вклад у досягнення більшого ступеню інтимності та любові ніж надто прямолінійна толерантність. Чинником цього є постіронічне припущення, що іронія іронізує над самою собою й стає самореференційною та в наслідок терапевтичною й радісною. Таким чином, Нова Щирість тяжіє до взаємозв’язку серйозності та постіронічних гумору, глибини та поверхні. У висновках статті підкреслюється значення Нової Щирості для постмодерної естетики та етики. З її допомогою можливість насиченого персонального висловлювання та доступу до Реального, втрачена в постмодерних умовах, з’являється знову, оновлена та збагачена. (shrink)

Стаття присвячена перегляду базового філософського інструментарію аналітики війн через дескрипцію конкретної війни – російської агресії в Україні. Згідно епістемології М. Фуко, цю війну можна означити як історичний розрив, який відділяє її від попередніх уявлень і практик війн. Теза, що наука сама конструює свій предмет, визначає те коло явищ, які дозволяють перегляд базових концептів, робить можливою авторську версію реальності війни як мисленнєвої реальності поза її символічним виразом. Для творення авторського концепту смислопокладаючим став перехід від хаосу життєвого світу до логосу світу позачасового, (...) світу істини. Точка дотику, отвір між цими світами – ratio, людський розум, який намагається раціоналізувати життя навіть в ситуації війни, ситуації переважання сугестивних ефектів, викликаних інформаційними повідомленнями з медій і екранів, коли одні і ті ж факти породжують діаметрально протилежні афекти. Поняття сенситивна раціональність використане для аналізу спектру проблем етичної кризи, підсиленої перебігом військових дій, коли треба відповідати на виклики миттєво, для її подолання важливим є включеність естетичного чинника, що індивідуалізує етику, позбавляє її жорсткості обов’язку і дозволяє утворити етику співіснування навіть в такій спільноті, якій властиві «неетичні», репресивні риси. Для філософської рефлексії над мораллю застосоване поняття генеалогії (Фуко), так як воно стосується історичності моралі як форми досвіду людини. Ситуація війни потребує відчуття відповідальності і провини, особистих зобов’язань самовизначення, дій людини і спільноти в даних обставинах, обумовлених системою моральних чинників. Акцент зроблено на здатності нації через екзистенційну травму війни консолідуватись, утворити спільноту, ідентифікації всередині якої відбуваються через присутність ворога-ідентифікатора як Чужого. Посилання на «Феноменологію духу» Гегеля підкреслює ту ідею, що, починаючи з Німецької класики, для філософії її історія є живильним джерелом вирішення сучасних проблем і що до універсального завжди можна додати локальне. Показати, що розгляд війни в генезі не є достатньо конструктивною методою для аналізу конкретної війни. Зроблено висновок, що концепт реальність війни дозволяє і інші концептуалізації, а також дає можливості виокремити особливості теоретичної мови опису сучасних воєн. (shrink)

Детермінізм постає як ключове поняття для науки від моменту її виникнення: наука покликана чітко і однозначно визначати причини явищ, які спостерігаються, та на цій основі впевнено прогнозувати розвиток цих явищ. Втім, вже понад століття, після виникнення квантової фізики та з формулюванням теорії відносності і принципу невизначеності класичне розуміння детермінізму зазнало суттєвого перегляду у фізиці, яка вважалася зразком науки. Ще більше викликів поняття детермінізму отримало у соціальних та гуманітарних науках, які звертаються до об’єктів, які не можуть повністю бути охоплені людським досвідом (...) і бути перевіреними за допомогою експериментів. Водночас, саме до соціальних і гуманітарних наук все більшою мірою звертаються за відповідями на питання, яким буде ближче суспільне майбутнє і як підготуватися до його викликів. Все це зумовило необхідність уточнення, до якої міри саме поняття детермінізму зберегло для науки свою значущість, а також прояснити сучасне розуміння пов’язаних з ним понять, таких як причиновість, індетермінізм, невизначеність тощо. Важливі, і до сьогодні належним чином не осмислені ідеї і проблеми були сформульовані у класичних працях видатних представників природничих та гуманітарних наук, зокрема, таких як фізик Вернер Гейзенберг та історик і соціолог Реймонд Арон. З розвитком науки концепція каузальності лише ускладнюється і розвивається як теоретичне обґрунтування відносин причинності, детермінізму і взаємозалежності, і водночас як наближена модель причинності як об’єктивного і закономірного взаємозв’язку речей, процесів і явищ. Окремим завданням науки постає здійснювати публічне роз’яснення сутнісних змін у концепції наукового детермінізму як припущення щодо можливих стійких повторюваних зв’язків, без якого, щоправда, неможлива наукова чи навіть квазінаукова систематизація знання. (shrink)

Представлено розуміння дивідуальної природи особистості з погляду політичного метамодернізму Ханзі Фрайнахта. Він послуговується трансперсональною перспективою, в центрі якої стоїть (трансін)дивід – член більш розвинених та ускладнених суспільств. Проаналізовано монографічні праці автора на предмет використання концепції дивід(уум), яка була сформована у постмодерні і запозичена теоретиками метамодерну. Тож в роботі представлена спроба осмислити багатогранність дивіду та дивідуальності поза постмодерним дискурсом. Дивідуальність концептуалізовано як суб’єктність, що синтезована на межі колективного та індивідуального з урахуванням впливу постмодерної цифровізації у поєднанні з трансперсональним поглядом на людську (...) соціальність. Дивідуація є новітньою формою суб’єктивації, яка перетворює індивіда на дивіда. Продемонстрована відмінність розуміння дивіду(альності) у політичному метамодернізмі та постмодернізмі. Проаналізовано теорію дивідуації, основи якої простежуються у працях Ханзі Фрайнахта. Запропоновано визначення «дивідуалізму». «Дивідуалізм» представлено як траєкторією згуртовування у «суспільстві-слухачеві», члени якого разом розвиваються духовно та психологічно. «Дивідуалізм» включає в себе не лише можливість (ін)дивіда наділяти своє життя сенсом, але й робити це з урахуванням взаємопов’язаності зі спів-громадянами та сплетеності їхнього буття. На противагу умовно негативному розумінню дивіда, яке висувають постмодерністи, описано потенційно позитивні риси, які можуть бути притаманні дивіду в тому випадку, якщо (ін)дивіду вдасться пізнати, впорядкувати і реалізувати свою дивідуальність. Пізнання власної дивідуальності вважається непростим завданням, але сприятливим для впорядкування наявних «Я-образів», або ж для їхнього увиразнення. Насамкінець наведено міркування щодо ризикованості потрапляння у пастку тупикової практики інтегрування непоєднуваних проявів людської (ін)дивідуальності. (shrink)

В статті обговорюються сучасні концептуальні перспективи, в яких реалізується прояснення проблеми суспільного порядку. Важлива обставина і характерна риса цього обговорення полягає в тому, що у ньому приймається теза, що відомий твір Т. Гоббса «Левіафан...» є не просто однією – нехай класичною – з розвідок, на дану тему, але виступає своєрідною «структурою можливості» для усіх і будь-яких наступних спроб і досвідів у цьому плані. Дана, теза виступає, власне, також завданням розгляду і його результатом (вже в якості доведеної). Показується, що гоббсівське рішення (...) є не тільки (і скоріше не) відповідь на питання порядку, але являє собою блискавичну робочу модель, користуючись якою видається зручним та евристично потенційованим формувати різноманітні теоретичні пропозиції. «Дискурсивний малюнок» гоббсівського «Левіафану» надає простір і змогу появі кардинальних тем / регіонів / змістів теоретичного розгляду в сучасній соціальній філософії і соціології – розгляду топосів зародження соціуму як порядку (співіснування людських індивідів-акторів); характеру відповідних потенціалів; ґенези порядку та його механізмів; можливостей та умов тривання соціального тобто впорядкованого стану та його змін, трансформацій, підстав універсальності (надіндивідуальності) порядку та відношення цих підстав до рівня індивідуального існування, свідомості та дії тощо. Даний показ здійснюється через розгляд підходів до проблеми соціального порядку Толкотта Парсонса, Юргена Габермаса, Нікласа Лумана та Гарольда Гарфункеля. В зазначеному контексті згадуються також підходи П’єра Бурдьє та Ентоні Геденса. (shrink)

З початком гібридної війни України з Російською Федерацією проблема історії та її інтерпретації набула особливої гостроти. В ході ідеологічної війни між державами відбувається справжня спекуляція інтерпретацією історії. З метою пошуків шляхів до утвердження оптимістичного світогляду українців автор статті визначає основні сучасні проблеми інтерпретаційності історії України та окреслює шляхи їх можливого вирішення. Філософського аналізу проблем інтерпретаційності історії України потребує сьогодні й освітня галузь, яка перебуває на етапі модернізації. Філософський дискурс про зміст та напрямки історичного процесу має теоретичну й практичну значимість, сприяє (...) активним пошукам оптимальних шляхів соціального розвитку. У своїх висновках автор спирається на наукові дослідження С. Кримського, І. Бойченка, В. Бранського, В. Жадько, П. Рікьора, Р. Арона, Е. Тоффлера, К. Ясперса, І. Валлерстайна та ін. дослідників і приходить до висновків про потребу для українського суспільства цілісних уявлень про історичний процес, необхідності формування національної ідеї з оптимістичним баченням майбутнього України, визнання глобальної концепції побудови загальнолюдського суспільства, необхідності інтеграції народів та світових цивілізацій, досягнення нейтралізації стійких стереотипів громадської думки, які мають значний вплив на сучасні українські реалії в складних трансформаційних процесах. (shrink)