Статтю присвячено визначенню того, які сучасні філософські підходи є найбільш релевантними для опису досвіду людей під час війни. Ключовим у цьому плані постає питання про суб’єкта війни. Авторка виходить із того, що в сучасному філософському дискурсі війни переважає підхід, сформований у рамках аналітичної філософської традиції. Однак, як показано у статті, наявним в арсеналі останньої інструментам бракує методів для опису безпосереднього людського досвіду. Зокрема, війну розуміють як продовження політики, і тому суб’єктність мають лише ті, хто приймає керівні рішення щодо ведення війни. (...) Дещо інший підхід пропонують представники комунікативної практичної філософії та етики спільної відповідальності. Однак здійснений у статті аналіз основоположних робіт Карла-Отто Апеля та Юрґена Габермаса, а також їхніх статей-реакцій на військові конфлікти демонструє, що й цьому підходу бракує досвідного виміру. Подолання цієї обмеженості можна знайти у представників феноменології і постструктуралізму. Зокрема, як показано у статті, в роботах Емануеля Левінаса і Яна Паточки можна знайти альтернативні визначення війни і належний інструментарій для опису досвіду перебування на фронті. Наприклад, у Е. Левінаса війна постає як основа політики, у Я. Паточки — як основа для сучасного політичного «миру». Авторка наводить паралелі між цими визначеннями й поглядами Мішеля Фуко, який визначав політику як продовження війни. Як і Е. Левінас і Я. Паточка, М. Фуко стверджував, що суб’єктність має той, хто перебуває на війні. Окрім того, проаналізовано погляди Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі, які описували війну як явище, покликане знищити політику як таку, внаслідок чого суб’єктами війни у їхній оптиці постали військові. На підставі аналізу зазначених підходів авторка доходить висновку, що саме постструктуралістський і феноменологічний підходи здатні повернути суб’єктність людям, які переживають війни. Це робить ці підходи більш суголосними з дійсністю і новітніми тенденціями осмислення феномену війни у різних суміжних із філософією галузях. (shrink)

Цією роботою презентовано методичні рекомендації до одного з практичних занять із курсу «Історія християнства», який із 1990-х років викладаємо в авторській версії на бакалаврській програмі з філософії факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Висунуто й перевірено робочу гіпотезу про можливість використання потенціалу рольових ігор як методу винайдення релевантних технологій опанування першоджерел під час підготовки до семінарських занять із курсу. Представлено практичний процес організації та проведення рольової гри на тему «Перші християни очима римлян: “війна світів” чи спроба зрозуміти одне одного?». (...) Докладно розглянуто етапи організації гри: публічна пропозиція потенційним учасникам; формулювання і доведення цілей та завдань гри; формування команд і налагодження комунікації. Значну увагу надано інформаційному та організаційному аспектам рольової гри: характеристиці текстів для опрацювання; розподілу ролей у грі та відповідному структуруванню команд; умовам гри (технічним, методологічним і моральним). У теоретичній частині спеціально проаналізовано ключові моменти досвіду апробації гри як у студентській аудиторії НаУКМА, так і серед експертів — актуальних університетських дослідників і викладачів. Тематичну рольову гру розглянуто як особливу герменевтичну ситуацію; здійснено спробу визначити параметри та критерії оцінки її пізнавальної ефективності. Окремо визначено проблеми оцінювання результатів гри й необхідні умови її застосування як методичної моделі у наявному навчальному процесі. Актуальність рекомендацій зростає в умовах повернення після тривалого дистанційного періоду до аудиторного формату й, відповідно, збільшення потреби в активізації навчально-дослідницьких зусиль студентів НаУКМА. (shrink)

У статті йдеться про взаємозв’язок різних учень про людину та відповідних концепцій людської історії, який виявляє Макс Шелер у творі «Людина та історія». На його думку, нині існує п’ять концепцій історії, що спираються на відповідні антропології: 1) християнсько-юдейська традиція; 2) класично-гуманістична концепція людини; 3) новочасно-позитивістське вчення про людину; 4) віталістична панромантика; 5) постулатний атеїзм. Із розуміння історії випливає і наша оцінка теперішнього, а також уявлення про безпосереднє майбутнє. У творі «Людина за світової доби зрівняння» Макс Шелер пише, що людство стоїть (...) на порозі доби загального зрівняння, яке має різні виміри: 1) зрівняння рас; 2) ре-сублімація, або зрівняння життя і духа; 3) зрівняння чоловічого і жіночого; 4) зрівняння Європи з азійськими культурами; 5) політичне та економічне зрівняння всередині самої Європи. На думку Макса Шелера, доба зрівняння всіх аспектів людського життя небезпечніша за епохи накопичення та зростання людських сил. Від того, як саме буде скероване це зрівняння, залежить доля людства. Оцінки Макса Шелера політичної ситуацій в Європі початку ХХ століття, які спираються на його філософську антропологію і філософію історії, подеколи вражають своєю наївністю й недалекоглядністю. Скажімо, його нерозуміння жахливості народжуваних тоді італійського фашизму, німецького нацизму та російського більшовизму. Втім, деякі його прогнози майбутнього історичного та політичного розвитку людства виявилися вкрай влучними. (shrink)

У статті показано і філософськи пояснено природу, механіку міркування і фундаментальні засади епістемічної обмеженості сучасних діалогових великих мовних моделей на основі архітектури Transformer. Великі мовні моделі представлено як функціоналістський механістичний проєкт статистичного моделювання мови і мовлення як моделі знання як смислової моделі дійсності — 1) модель 2) моделі 3) моделі дійсності. Показано, що через цю значну дистанцію опосередкування дійсності внутрішньомодельні зв’язки втрачають свій фактологічний потенціал. Також продемонстровано, що великі мовні моделі є продуктом машинного навчання певній мовній поведінці з метою і (...) цінностями, кардинально відмінними від мети і цінності людського пізнання. Їхньою метою є принцип задоволення оператора функції винагороди шляхом обману за будь-яку встановлену ціну і будь-якими наявними засобами на етапі навчання. Останнє не дає змоги користувачам моделі бути упевненими в доцільності моделі людським очікуванням і в безпечності будь-яких її міркувань на етапі її експлуатації. Крім цього обґрунтовано, що фундаментальні обмеження самої здатності до міркування у цих моделей є не лише фактологічними, а й алгоритмічними та онтологічними: ці моделі є обмеженими лінійними скінченними автоматами без тіла у дійсності, загалом позбавленими інших джерел знань і досвіду, крім синтаксису і контексту. Через це модель на рівні конструкції вдається до грубої імітації рефлексії через нечітку авторегресію, якою, фактично, відображається результат пошуку по корпусу текстів, кожен з яких потенційно міг бути створений і самим автором запиту до моделі. З огляду на зазначене власне епістемічна цінність продуктів великої мовної моделі визначається передусім їхньою пошуковою цінністю для користувача і обмежується проблематичністю їхньої атрибуції, валідації, а також необхідністю зовнішньої відповідальної верифікації й оцінки самим користувачем. (shrink)

Статтю присвячено історико-філософській актуалізації концепції граматичних досліджень як підходу пізньої філософії мови Людвіґа Вітґенштайна (1889–1951), який має перспективу стати альтернативою до традиційних філософських підходів до дослідження мови, які ґрунтуються на теоріях значення та референції. Цю актуалізацію здійснено в межах сучасної проблематики філософії мови та із залученням історико-філософського контексту її розроблення. Історико-філософський аспект статті полягає у дослідженні розвитку розуміння поняття граматики в межах інтерпретацій філософії мови Л. Вітґенштайна його послідовниками та іншими дослідниками. Розгляд цих інтерпретацій дає змогу прояснити звʼязок концепції граматики (...) та граматичного підходу із теоріями значення і теоріями, які вивчають мову через концепції значення як ужитку та дотримання правил. Проблемний контекст дослідження полягає у тому, що граматичний підхід, порівняно з узвичаєними в аналітичній філософії методами, розглядають як альтернативний, неметафізичний спосіб розгляду фундаментальних проблем філософії мови, насамперед метафізичних аспектів питання про умови можливості значення і тісно з ним повʼязаного питання призначення філософського дослідження мови. З одного боку, ця стаття показує несумісність інтерпретацій філософії Л. Вітґенштайна, які приписують йому метафізичні теорії значення, з дослідницьким наміром цього філософа. З іншого боку, ті інтерпретації, які уникають метафізичних передсудів, не здатні обґрунтувати філософську цінність розгляду мови й того, у чому вони вбачають її основну властивість, а саме — значення. Саме концепція граматики та відповідний їй підхід здатні, з одного боку, уникнути згаданих метафізичних упереджень, а з іншого — надати нове обґрунтування ціннісної перспективи філософського дослідження мови. (shrink)

У статті розглянуто форми, характеристики, способи написання та філософське значення експериментальних літературних творів на прикладі авангардистських творів ХХ ст. Метою дослідження було проаналізувати форми і функції експериментального мистецтва з погляду представників модерної філософії. Теоретичною базою дослідження є праці Зиґмунда Фройда, Ричарда Рорті, Жака Рансьєра, Вальтера Беньяміна, Майка Йогансена, Альбера Камю, Фрідріха Ніцше, Сьюзен Зонтаґ тощо, а також — маніфести авторства Андре Бретона та Франсуа ле Ліонне. Було проаналізовано питання соціальної ангажованості митців і неуникності пов’язаності творчості з ідеологією внаслідок знакового характеру (...) мови. Було сформульовано тезу щодо буття антиутопій зразками експериментального мистецтва внаслідок моделювання в художніх творах цього жанру можливого майбутнього. На зразках художнього доробку представників сюрреалізму та підходів З. Фройда і Ж. Рансьєра, проілюстрованих прикладами з літературного та театрального мистецтва і освітнього процесу, було розглянуто автоматичне письмо як одну з технік експериментальної творчості, безпосередньо пов’язану з ідеєю інтелектуальної емансипації на противагу класичній творчості, зосередженій на відповідності жанровим і соціальним вимогам певної доби. Розглянуто також основні тези маніфестів представників авангардних напрямів задля унаочнення розуміння векторів їхньої творчості. Зокрема, зосереджено увагу на таких рисах творчості експериментальних митців, як символічний характер літератури, формальні експерименти, інтердисциплінарність у формі залучення до творчості технік і методології гуманітарних і/або математичних наукових дисциплін. У решті, за допомогою аналізу категорії «стиль», розкрито питання осмислення філософського значення творчості як шляху до набуття і вираження власної автентичності. (shrink)

Огляд присвячено найновітнішим англомовним науковим публікаціям, у яких досліджують роль жінок у становленні, розвитку та поширенні християнства від перших століть і до наших часів. Зокрема, у монографії Аллі Катеуш «Марія та ранньохристиянські жінки: приховане лідерство» наведено чимало літературних і мистецьких свідчень та ілюстрацій на підтвердження образу Марії як лідерки серед ранніх християн. У монографії також ідеться про публічну діяльність жінок тієї доби та керівні позиції, які вони обіймали. У збірнику статей під редакцією Джанет Вуттон «Жінки в християнстві в добу імперії (...) (1800–1920)» показано, як жінки з Європи та Америки брали активну участь у християнському місіонерстві на Сході і яку роль вони відігравали в Африці, Китаї, Тайвані та Кореї. Праця Джини Зурло «Жінки у світовому християнстві: розбудова та підтримка глобального руху» надає корисні історичні, географічні, теологічні та інші відомості про роль, яку відіграють жінки у підтримці та розбудові християнства упродовж кількох останніх століть. (shrink)

Численні українські та східноєвропейські дослідники, філософи, громадські активісти й культурні діячі критикують сучасну західну наукову спільноту за систематичне тлумлення українських голосів та підтримку проросійських наративів. У статті розглянуто феномен епістемічного пригнічення українських голосів у сучасному західному академічному просторі, а також оглянуто низку концептів соціальної епістемології, що покликані прояснити цю проблему, як-от вестсплейнінг, епістемічний імперіалізм, подвійна колоніальна оптика, міжнародна імперіалістична солідарність тощо. Авторка статті аргументує, що філософське осмислення проблеми епістемічного пригнічення українських дослідників у західних наукових колах потребує залучення доробку соціальних епістемологій (...) (зокрема анти-, пост- та деколоніальних і феміністських), академічних і позаакадемічних пізнавальних стратегій, напрацювань філософських і нефілософських дисциплін, а також минулих і сучасних українських теоретизувань. Залучаючи напрацювання сучасних епістемологів Хана Едґуза, Міранди Фрикер, Кристі Дотсон та інших, авторка пропонує використовувати поняття «епістемічний саботаж» для аналізу досвідів зумисного епістемічного пригнічення. Для подальшого розвитку раніше запропонованих підходів залучено інтелектуальний контекст, у якому розвивалася українська філософська думка у XX столітті. Авторка використовує свідчення Юрія Шевельова про становлення славістики в США періоду 1950–1960-х рр. як парадигмальний приклад епістемічного саботажу. Підхід, запропонований у цій статті, має на меті засвідчити як системний, так і індивідуальний виміри епістемічного пригнічення. (shrink)

Стаття — третя з чотирьох публікацій-«картинок», запланованих автором у цьому виданні для відтворення культурно-символічної картини світу латинського християнського Середньовіччя в її сучасній інтерпретації. Першу таку «картинку» було присвячено онтологічному виміру доби; другу — виміру власне культурному, але з наголосом на культурі врядування; у третій привернуто увагу до культури господарювання у «проблемних економічних зонах» натурального господарства. Остання з цих «зон», а саме ставлення середньовічної людини до землі, разом із духовною культурою доби має стати темою завершальної, четвертої публікації. У Преамбулі окреслено емоційне (...) тло, авторські мотиви, що покликали до життя цей текст, а також філософськи-методологічний інструментарій розвідки. На початку основного тексту статті уточнено сам предмет економіки та економічну специфіку феодалізму і феодального господарювання; запропоновано тематично розглянути два останні феномени у спеціальнім вимірі — як складові символічно-особистісної культури феодальних, саме онтоекономічних, відносин. У § 1 розглянуто «проблемну економічну зону № 1» — стосунки між людьми щодо виготовлення/видобування речей для їхнього споживання/використання і зроблено висновок про неможливість для доби рабства як економічного ідеалу, а також про особливий, інтимно-особистісний характер людських стосунків, що передбачають позаекономічний примус як економічний інструмент господарювання. У § 2 представлено «проблемну економічну зону № 2» — речі і ставлення людини до них. Визначено специфіку середньовічного розуміння справжності речі в її звʼязку з Творцем і економічне значення «подвійної утилітарності» речей — як «горизонтальних» супровідників потреб і «вертикальних» знаків на «шкалі спасіння». У § 3 презентовано «проблемну економічну зону № 3» — ставлення людини до праці і споживацький ідеал доби, де перше визначено як безпосередньо-особистісне, а другий оживає в онтоекономічній ідеї споживку, оберненій до християнської чесноти помірності-поміркованості. У § 4 проаналізовано «проблемну економічну зону № 4» — ставлення людини до грошей в аспекті презирства до грошевих операцій і проблеми лихварства. В Епілозі підсумовано здобутки і окреслено тематичний план завершальної частини цієї серії авторських публікацій. (shrink)

У статті запропоновано інтерпретацію філософії романтизму як історичного та філософського феномену з огляду на сучасні дослідження. Показано, що аналіз романтичної традиції виявляється актуальним у контексті сучасних тенденцій до перегляду класичного історико-філософського канону. Запропоновано відрізняти романтизм як філософський феномен від історико-культурологічного. Конкретно, романтизм як філософський феномен локалізується в Німеччині кінця XVIII ст., тимчасом як про його множинні національні та частові варіації треба говорити в контексті ширшого історико-філософського феномену. Показано, що романтизм як філософське явище має засновки у літературній суперечці старих і нових. (...) Однак центральними для цієї течії є екзистенційні, політичні та епістемологічні ідеї. Зокрема, представники філософії романтизму «радикалізують» Просвітництво, пропонуючи оригінальні концепції індивідуальності (автентичність, Buildung), суспільства (нова міфологія), а також культури (протиставляючи її цивілізації). З огляду на це, романтизм викликає зацікавлення як один із перших проявів критичної реакції на модерне суспільство та проблеми, які постають у процесі індустріалізації та урбанізації. Ба більше, він також містить у собі засновки континентальної традиції філософування, що спрямована на критичне ставлення до сучасності. У статті також розглянуто інтерпретації романтизму у Річарда Рорті та Чарльза Тейлора. Показано, що для обох важливість романтизму зумовлюється його наголосом на першості уяви перед розумом. Ця ідея не тільки підважує класичну раціональну традицію, а й прокладає шлях до нової концепції індивідуальності та суспільства в умовах змінності історичного буття. Конкретно вона знаходить продовження у звʼязку з ідеєю самопокладання суб’єкта в умовах кінцевості існування, орієнтації філософії на майбутнє та створення нових соціальних практик. (shrink)

Том 13 (2024): Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство.

У цій статті висвітлено основні значення понять «суб’єкт» і «суб’єктивність» у західній політичній філософії з метою локалізації їх у контексті сучасної України. Дискурси про Україну-як-суб’єкт проаналізовано з огляду на два суперечливі сенси суб’єктивності: (а) автономний і (б) залежний (belonging) суб’єкт. Оскільки ідея автономного суб’єкта в західній політичній думці тісно пов’язана з колоніальною ідеологією і практикою, цю концепцію слід замінити альтернативним поняттям історичного, залежного суб’єкта, який формується політичним режимом, до якого він належить. У статті стверджується, що поняття «залежний суб’єкт» адекватніше відображає (...) політичні практики субʼєктивування, адже воно фіксує фактор належності до спільноти й передбачає етичну, нормативну дію політичного цілого щодо субʼєкта-частки. Перший систематичний вжиток слова суб’єкт Аристотелем (to hupokeimenon) ґрунтується на дієслові «належати» (hupokeimai), від якого також походить латинське civis (громадянин). Відповідно, справжня «автономія» субʼєкта полягає в можливості обирати свою «належність» і брати участь у політичній спільноті, яка переосмислює та змінює власну інтелектуальну традицію. В цьому випадку історичність субʼєкта не означає доленосну й сингулярну Історію, а радше множинність історій, які надають значення та цінність своїм субʼєктам. Єдиним способом активної суб’єктивації є процес саморегульованого виховання — формоутворення, формування соціального суб’єкта всередині спільноти. У випадку України це насамперед означає, що політична влада має генеруватися локально через громадянські інституції і групи, які відіграють нормативну роль у суспільстві. Лише коли освіта та політична організація стають res publica, суб’єктивація може бути емансипативною практикою, як це задумували теоретики Просвітництва. (shrink)

Для мене велика пошана — можливість вітати український переклад мого нарису з історії філософії історії. Нині доля світової історії значною мірою залежить від того, як закінчиться жахлива і несправедлива воєнна агресія, яку Росія розв’язала проти України, свого героїчного сусіда і так званого братнього народу (єдиним виправданням такого найменування жертви може бути доволі віддалена аналогія з історією про Каїна та Авеля). Така війна ставить під сумнів нашу віру в прогрес, так саме, як це зробили Перша і Друга світові війни з їхніми (...) мільйонами невинних жертв. І оскільки загроза розростання цієї війни до світового конфлікту з використанням ядерної зброї та регресом до примітивної форми цивілізації є цілком реальною, може навіть постати запитання, чи не слід нам повернутися до якогось більш циклічного погляду на історію. Однак те, чого ми можемо і повинні навчитися з основоположного есею Канта, — це необхідність дотримуватися нормативної версії теорії прогресу. Ми маємо моральний обов’язок працювати заради цього, бо хоча моральні зобов’язання постають перед індивідами, вони не відкидають також і апеляції до колективної поведінки. І щодо того, як можна інституціоналізувати прогрес, маємо кілька важливих уроків: треба визнати, що лише механізми розділення влади на конституційному рівні можуть захистити нас від тиранії у внутрішній сфері, що лише відмова піддатися грубій силі, яку використовують в експансіоністській агресії, прагнення справедливого миру і співпраця з міжнародними інституціями можуть обмежити потяг до війни тиранів і їхніх націй, опутаних, як у Німеччині 1930-х і 1940-х років та у їхніх нинішніх наступників, ідеологіями ресентименту і самозвеличення. Щиро, професор Вітторіо Гьосле, Університет Нотр-Дам (США), січень 2024 р. (shrink)

Це дослідження присвячено критичній реконструкції проєкту філософської антропології, який німецький філософ Макс Шелер накреслив у статті «Ідея людини» (Zur Idee des Menschen) на початку ХХ століття. Автор також намагається показати сучасну релевантність головних ідей і понять антропологічної концепції, накресленої в цій статті. Із самої назви роботи стає зрозумілим, що Макс Шелер спирався у своїй філософській антропології на феноменологічну методологію. Відповідно до цього методологічного підходу ми маємо схопити ідею людини в акті ідеації, який є результатом феноменологічної редукції. Згідно з феноменологічною критикою (...) психологізму, Шелер показує, що ми не можемо віднайти питому ідею людини в природній реальності, оскільки з цього погляду людина — це лише тварина серед інших тварин. Бути людиною означає перевершувати себе кожну мить власного існування. «Самотрансцендування» є головною рисою людського буття. Одним із головних інструментів самотрансцендування є людська мова, яка дає світу можливість артикулювати себе. Людське самотрансцендування може вести до розвитку і творення, але водночас — до деградації і деструкції. У сучасному світі ми знаходимо багато прикладів обох процесів. (shrink)

З огляду на публікацію у цьому томі журналу українського перекладу праці Вітторіо Гьосле «Місце філософії історії Канта в історії філософії історії» у статті запропоновано аналіз творчості її автора, сучасного німецько-американського філософа, відомого представника «об’єктивного ідеалізму інтерсуб’єктивності». Акцентовано увагу на особливості тієї методології, яку він ефективно використовує у своїх дослідженнях. Ця методологія передбачає поєднання історико-філософського аналізу праць давніх і сучасних філософів із парадигмальним підходом до їхньої проблематики, який дає змогу поглянути на досліджувану тематику з позиції сучасного філософування. Навіть якщо це стосується (...) видатних філософів минулого, наприклад Платона, його філософії математики, у дослідженнях Гьосле домінують концептуальні, систематичні інтереси. Цю методологію Гьосле успішно використав і під час дослідження Кантової філософії історії, показавши, як морально-нормативне спрямування історії, про яке писав Кант, доповнюється і навіть певним чином ускладнюються завдяки реалістичній антропології автора «Критики чистого розуму». У статті проаналізовано також інші важливі праці Гьосле. Зокрема показано, що застосування парадигмально-систематичної методології дає можливість виявити чотири фази розвитку античної філософії, кожна з яких має власну тематичну, епістемологічну особливість. Ця методологія потребує від дослідника відмови від лінійно-прогресистського підходу до історії філософії і передбачає акцентування уваги на циклічному русі філософської думки. Досліджуючи проблему співвідношення між «Наукою логіки» та реальною філософією (філософією природи і філософією духу) у спадщині Ґеорґа Геґеля, Гьосле зосереджується на можливості виявлення у системі абсолютного ідеалізму такого виміру, як інтерсуб’єктивність. У статті також розглянуто праці, в яких Гьосле демонструє вміння аналізувати класичні тексти і кінематографічні шедеври, а також фокусує увагу на суперечливих тенденціях сучасного світу, викликах, які постали перед людством у ХХІ столітті (зокрема на повномасштабній війні Росії проти України) і для подолання яких потрібні нові політичні підходи, основані на міжнародному праві. (shrink)

У статті представлено основну проблематику праць відомого філософа, правознавця та освітянина Євгена Васильовича Спекторського (1875‒1951), написаних у період вимушеної еміграції (1920‒1951) і фахової діяльності в університетах Бєлграда, Праги, Любляни і Свято-Володимирській православній духовній семінарії в Нью-Йорку. В інтелектуальній біографії мислителя ці плідні роки позначені розробленням питань суспільствознавства, філософії, моральної теології і християнської етики. У численних працях різними іноземними мовами, частину з яких саме авторка проаналізувала вперше, Є. Спекторський обґрунтовував винятковість морального — на противагу фізичному та психічному — виміру існування людини (...) та суспільства, орієнтиром для якого вважав християнську релігію. Остання, на його думку, спроможна доглибно дослідити сутність особистісного й соціального за допомогою християнської соціології. Винятково важливою для суспільствознавства Є. Спекторський вважав історію соціальної філософії, адже саме філософія, посідаючи проміжне місце між наукою та релігією, здатна до вільного мислення, без якого неможливе справжнє осягнення суспільства. Як з’ясовано у статті, етичні орієнтири філософ розробляв у рамках моральної теології, критикуючи натуралістичний і механістичний підходи до розуміння суспільства й індивіда. Ключовими цінностями Є. Спекторський вважав свободу, гідність і праведне життя згідно з християнським ідеалом, а також культурну діяльність. Авторка доводить, що ствердження абсолютних цінностей та дослідження взаємин між особистістю і суспільством на основі християнської релігії у працях Є. Спекторського емігрантського періоду увиразнюють у ньому непересічного релігійного філософа. (shrink)

У статті розглянуто головні принципи Ніцшевого погляду на походження нігілізму. Основний наголос зроблено на розгляді нігілізму як специфічного аналізу сучасного світу. Ніцше не тільки позиціонує себе як мислитель і дослідник культурно-антропологічних ознак декадансу, а й виступає з позиції візіонера, ба навіть пророка. У тексті простежено, як Ніцше приходить до проблеми нігілізму. Вже у своїй першій вагомій розвідці, що присвячена грецькій трагедії, він означує тенденції занепаду західної культури та цивілізації. Пізніше філософ показує, що витоки нігілізму сягають доктрини платонізму про істинний і (...) хибний світи. А згодом саме на цій ідеї засновується моральне вчення християнства. Внаслідок поширення юдео-християнського світогляду формуються ідеали ненависті, образи, нечистого сумління, провини, на основі яких і знецінюється поцейбічний світ, і підносяться найслабші форми життя. Це прямо впливає на всі сфери культури: філософію, науку, мистецтво, літературу тощо. Зрештою, людина перетворюється на виразника волі до небуття. Ніцше викриває типи цього нігілістичного руху. Його слова «смерть Бога» стали символом утрати людиною цінностей, які раніше давали людині сенс, мету і цілісність. Втомлена і виснажена людська істота більше схильна до песимізму яко симптому нігілізму. Щоб урятувати ситуацію в західному суспільстві, винаходять примарні замінники Бога, як-от прогрес або колективне щастя. Проте на противагу пасивному нігілізму, тобто байдужості й слабкості, що виражають радше нікчемні радості, а не волю до могутності, активний нігілізм Ніцше покликаний кардинально змінити наявний стан речей. (shrink)

Творчість видатного американського письменника Германа Мелвілла (1819–1891) заведено вважати глибоко філософічною. У своїх творах він часто згадує різноманітні філософські та релігійні традиції, твори, постаті, ідеї тощо. Однак специфічна філософська позиція самого письменника досі залишається недостатньо дослідженою. Серед його творів одним із ключових у цьому плані є оповідання «Ку-ку-рі-ку! або Радісний крик благородного півня Беневетано» (1853). В ньому міститься Мелвіллова реакція на низку ідей представників американського трансценденталізму Ральфа Волдо Емерсона (1803–1882) і Генрі Девіда Торо (1817–1862), зокрема на запропоноване останнім порівняння призначення (...) філософії з ранковим криком півня. В Україні це оповідання майже зовсім невідоме. Намагаючись реконструювати позицію Мелвілла, автор статті відтворив контекст появи твору, здійснив широкий огляд наявної дослідницької літератури, а також підготував робочий переклад оповідання українською. У статті послідовно наведено і прокоментовано цей перекладений текст, прояснено його зв’язок з ідеями Торо і Емерсона, творами інших авторів і самого Мелвілла, його біографією тощо. Здійснений у такий спосіб текстуальний та інтертекстуальний аналіз дає змогу продемонструвати обмеженість поширеної думки, згідно з якою «Ку-ку-рі-ку!» є лише сатирою, спрямованою виключно на дискредитацію трансценденталізму і образу філософії, запропонованого Торо. Насправді у цьому оповіданні знайшла прояв загальна настанова, яка характерна для творчості Мелвілла в цілому і яку можна розглядати як його філософську позицію або його філософський метод чи техніку філософування. Ця техніка полягає у послідовному скептицизмі стосовно різноманітних вірувань, переконань і тверджень, зокрема власних. Її систематичне запровадження веде до демонстрації універсальної амбівалентності. Відповідно до цієї настанови Мелвіллів розгляд ідеї Торо про півня як символу філософії виявляється водночас її критикою і апологією. (shrink)

Феміністична філософія є одним із провідних напрямів сучасної філософії. Вона активно розвивається протягом десятиліть і має значний доробок у різних сферах теоретичної та практичної філософії. Особливий інтерес становить феміністична філософія науки, адже в її межах відбувається напрацювання методологічних засад феміністичного підходу до дослідження. Метою статті є з’ясування особливостей феміністичного підходу до наукових студій. Задля досягнення мети у статті проаналізовано ключові напрацювання феміністичної філософії науки, пов’язані з критикою ідеалу вільної від цінностей науки, переосмисленням об’єктивності та рефлексіями стосовно феміністичної методології. Стаття містить (...) вступ, три частини і висновки. У першій частині окреслено причини та наслідки феміністичної критики ідеалу вільної від цінностей науки. Друга частина стосується переосмислення поняття об’єктивності у працях відомих феміністичних філософинь Сандри Гардінґ, Гелен Лонґіно, Елізабет Ллойд і Гезер Дуґлас, а також актуальності власне переосмислень для феміністичної історіографії філософії. Третю частину присвячено аналізу питань щодо наявності феміністичного методу, ознак і типових властивостей феміністичної методології. У висновках окреслено особливості феміністичного підходу до наукових досліджень, що полягають у визнанні вагомої ролі цінностей у формуванні та застосуванні наукового знання, врахуванні деталей і складності явища на відміну від спрощення та узагальнень, увазі до жіночого досвіду, утвердженні розмаїття наукової спільноти задля кращого контролю над впливом упереджень на дослідження, переконаності у сумісності об’єктивності з ціннісною ангажованістю, відкритості до критики та саморефлексії. (shrink)

Огляд присвячено п’ятому засіданню Seminarium Historico-Philosophicum, яке відбулося 20 січня 2024 р. в Києві і було присвячене проблематиці справедливості, зокрема таким її аспектам, як епістемічна несправедливість і дистрибутивна справедливість. Розкрито актуальність цієї проблематики, подано інформацію щодо діяльності Seminarium Historico-Philosophicum, а також викладено зміст представлених на засіданні доповідей та їхнього обговорення.

Сучасна філософія права в контексті стратегії «практичного повороту»: Козюбра, М. І. (2024). Практична філософія права. Дух і Літера.