Ґустав Дройзен запропонував розуміння як метод історії. Макс Вебер аналізував роль такого виду каузального пояснення, як твердження умовного способу або контрфактичності. Обидва дослідники мали спільний інтерес до розуміння та пояснення. Утім, пояснення за Дройзеном визначалося як метод природознавства та не мало застосунку в історії, а розуміння Вебера було зосереджено на соціальній реальності, а не історичній. Однак саме ідею контрфактичностей Вебера, що здійснюють зміну (difference-making), було витлумачено як визначальну для історичних контрфактичностей. У статті визначено специфіку розуміння та контрфактичностей у цих двох (...) методологіях, розглянуто, наскільки їхні погляди сумісні та чи є суміщення розуміння та контрфактичностей корисним для історичного дослідження. Для досягнення цієї мети автор реконструює погляди Ґустава Дройзена щодо розуміння у першій частині статті. Розуміння тут є методом, що дає змогу сприймати віддалені у часі події як сучасні за посередництва історичного матеріалу та критики. У другій частині розглянуто традиції контрфактичностей аналітичних філософів (від Родеріка Чизголма та Нельсона Ґудмана до Джуліана Риса) та Макса Вебера. Контрфактичності є твердженнями умовного способу, що суперечать наявним історичним фактам, змінюють або прибирають причини певних подій, щоб у такий спосіб продемонструвати значущість цих причин для історичних подій мірою того, наскільки контрфактичні причини змінюють події. У третій частині автор доводить сумісність контрфактичностей і розуміння, демонструючи корисність сполучення методологій для історичного дослідження. Центральний аргумент щодо корисності цього сполучення полягає у такому: контрфактичності вказують на причини та головних діячів історичних подій; знання про діячів сприяє кращому розумінню їхніх особистостей; це розуміння допомагає відстежити ще більше контрфактичних можливостей, які можуть виявити нові причини, поглибивши наше бачення історії. (shrink)

Статтю присвячено встановленню значення феноменологічного методу для філософії психіатрії. З цією метою здійснено короткий аналіз основних етапів у розвитку взаємодії філософії та психіатрії у новітні часи (ХХ–ХХІ ст.): початкового, синкретичного, практичного, а також етапу, пов’язаного з формуванням упродовж останніх років міждисциплінарного проєкту, що його презентують як філософію психіатрії. Також здійснено спробу визначити, що саме треба розуміти під «феноменологічним методом», коли йдеться про застосування останнього для дослідження психічних станів у психіатрії та споріднених із нею дисциплінах (психології та психотерапії). Показано, що феноменологічний (...) метод полягає в прагненні описати переживання людини за допомогою більш тонкої та повної схеми категорій і понять, ніж це властиво біологічно-сцієнтичному розумінню психіатрії. Показано також, що цей метод орієнтований на людську екзистенцію і допомагає психіатру «вжитися» в структуру та способи буття-в-світі людини. Тому феноменологічний метод використовують у психології, психотерапії та психіатрії як різновид якісного дослідження, що є ознакою «гуманітаризації» науки про психічні патології. Поданий у статті історичний огляд демонструє, що феноменологічний метод мав у психології, психіатрії та психотерапії різні прояви (як загальнофілософський метод, як процедура опису дослідження в психології та як прийом у психотерапевтичній практиці). Зроблено висновок, що прояснення особливостей застосування феноменологічного методу передбачає детальний аналіз предметного поля того напряму досліджень, де цей метод впроваджують. Хоча питання щодо доцільності застосування феноменології як дослідницької стратегії у філософії психіатрії наразі є дискусійним, авторка статті вважає, що феноменологічний метод у цьому сучасному напрямі дослідження можна й потрібно впроваджувати. (shrink)

The article continues and develops the experience of actual reading of one of the significant, but littlestudied works of the prominent Kyiv Hebrew scholar and biblical scholar of the last third of the XIX – early XX century, professor of the Kyiv Theological Academy Yakym Olesnytsky. Through the religious study reinterpretation of the structural elements of Talmudic mythology discovered by Olesnytsky, the peculiarities of the evolution of the agadic picture of the world were revealed. Being quite structurally heterogeneous, this phenomenon (...) is characterized by “human dimension”, which is the leitmotif of universal natural harmony, social order, moral balance of good and evil. Both the actions of God, and the elements of nature, and the norms and requirements of society are full of mental, psycho-emotional tension, placed in a situation of moral choice and action, appear in fact anthropological projections, the image of human abilities. Therefore, the anthropological aspects of the transformations of agadic consciousness have been studied from the standpoint of religious studies. The transformation of psychological and anthropological motives in agadic angel and demonology and ideas about the human soul is singled out; revealed dimensions of the sacred symbolization of the unity of man with nature, humanity and the universe in the agadic doctrine of metempsychosis; anthropological and socio-political projections of agadic sacred geography and ritualized practices of contact with the afterlife as with the “Other Reality” are demonstrated; the sacred dimensions of ethno-, cultural- and religious-genesis engraved in the agada are traced. (shrink)

У статті йдеться про трансцендентальний поворот у розвитку феноменологічної філософії, який засновник феноменології Едмунд Гусерль здійснив у своєму творі «Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша: вступ до чистої феноменології». Від цього моменту й до самого кінця життя Гусерль визначав власну філософію як трансцендентальну феноменологію. Про це свідчить насамперед назва його останнього незавершеного твору «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія: вступ до феноменологічної філософії». Автор намагається прояснити історичне і філософське тло цього повороту і його вплив на феноменологію та інші (...) філософські напрями аж дотепер. З одного боку, цей трансцендентальний поворот є дуже важливий для сучасної дискусії про проблему свідомості не лише у феноменологічних дослідженнях, а й у сучасній філософії свідомості та когнітивних науках. Наприклад, проблему «explanatory gap» можна побачити в новому світлі з феноменологічного погляду. Отже, стверджується, що феноменологія – це одна з найрозвинутіших версій трансцендентальної філософії досвіду і що на засадах трансцендентальної феноменології можна створити універсальну методологію гуманітаристики, а також додати дещо нове навіть до формулювання фундаментальних проблем природничих наук. (shrink)

Переважну кількість сучасних наукових досліджень, присвячених феномену самотності, здійснюють у рамках психології, соціології та літературознавчої критики. Однак ці пошуки мають справу з конкретними проявами багатовимірного явища самотності, залишаючи поза увагою його природу й фундаментальну філософсько-антропологічну сутність, що ховається за вторинними нашаруваннями емпірики. Завданням цієї розвідки є розгляд феномену самотності у представників світової філософської думки новітніх часів, у вченнях яких він отримав найповніший вияв, зокрема у представників екзистенціалізму, філософії життя, феноменології та психодинамічної теорії, серед яких К. Ясперс, М. Бердяєв, М. Бубер, (...) М. Гайдеґґер, Е. Левінас. Відчутний спалах інтересу до феномену самотності у філософії був у середині ХІХ – ХХ ст., однак зацікавленість ним не зникла, про що свідчать сучасні праці, покликані заповнити лакуни, означені попередниками. Попри розбіжності у поглядах на характер самотності та її вплив на особистість, а також щодо моменту, коли відбувається зіткнення людини з її самотністю, у цих мислителів є й дещо спільне: усі вони самотність неодмінно розглядають крізь призму Іншого (чи то конкретної особистості, чи то цілого суспільства), як необхідну умову і для істинного пізнання речей, і для самопізнання. Що ж до розбіжностей у поглядах на самотність, то вони можуть бути породжені «термінологічним хаосом», що й досі панує при розгляді цього питання. На позначення різних проявів цього феномену використовують поняття «усамітнення», «відчуження», «ізоляція» та власне «самотність», часто не розрізняючи їх; вибудовують класифікації шляхом описових визначень. Неясність має бути подолано завдяки розмежуванню споріднених, але відмінних понять і виробленню єдиного підходу щодо взаємозв’язку між сутністю поняття і його різноманітними лексичними виявами. Ця стаття є спробою такого прояснення – шляхом виявлення спільного й відмінного в доробках філософів новітніх часів, які найбільше цікавилися феноменом самотності, відводячи їй важливе місце у власних філософських розвідках. (shrink)

Задум статті полягає у встановленні зв’язків між ученням Григорія Сковороди та чільними тенденціями в західній філософії. Оскільки шукані впливи, подібності та паралелі є переважно неявними, головною метою розвідки є виявлення спільних мотивів мислення, а не прямої залежності. Проте найбільша трудність полягає в тому, що українського філософа непросто зарахувати до якогось конкретного новочасного інтелектуального руху. Припускають, що його місце у філософії десь на перехресті між містичною та раціоналістичною традиціями. Спочатку в статті порівняно погляди німецьких містиків із концептами Сковороди. А потім детальніше (...) проаналізовано спосіб його мислення поруч із ученнями Майстра Екгарта і Якоба Бьоме – двох яскравих представників цього різновиду містицизму. Оскільки містики вплинули на становлення європейського масонства, з’ясовується, чи поділяв ці ідеї також і Сковорода. Подальший фокус дослідження зосереджено на добі Просвітництва. Тому поставлено запитання: чи можна вважати філософію Сковороди просвітницькою? Для пошуку відповіді на нього для порівняння зі Сковородою обрано двох несхожих між собою західних представників цієї епохи, Імануеля Канта та Жана-Жака Русо. Нарешті, на прикладі філософії Сорена К’єркеґора показано перспективу розвитку поглядів Сковороди в пізнішій європейській думці. Відповідаючи тенденціям своєї доби, в якій було місце для протилежних інтелектуальних пошуків, Сковорода не уникає містичних і розумових начал. Там, де логіко-раціональна мова видавалася йому непридатною і безсилою, він удається до символізму, не оминаючи мистецьких і літературних засобів вираження. Філософ не зраджує розумові заради ірраціонального. Та раціоналізм принципово не визначає спосіб мислення Сковороди. Він скептично поставився до поширення природознавства та загальної освіченості, хоч і не заперечував їх. Згідно з його переконаннями, знати про світ іще недостатньо для суспільної гармонії, позаяк освіта починається з самопізнання. Видима природа лише натякає на приховану істину. Водночас остаточно відкидати просвітницьку настанову в ученні Сковороди теж не варто. Замість тотального проєкту розуму він пропонує індивідуальний, коли знання про людину та Всесвіт корелюють між собою. Проте дійти цього вдається лише через відкриття власної особистості. (shrink)

Ця стаття є спробою проаналізувати інтерпретацію Ричардом Рорті категорії Іншості в контексті глобального проєкту ліберальної утопії – суспільства майбутнього, базованого на відсутності насилля. Еволюцію розуміння поняття Іншості розглянуто в контексті соціально-антропологічних практик американського прагматизму та французького постструктуралізму, де причини відчуження певних індивідів пояснено на міфологічній і лінгвістичній основі, а люди солідаризуються, утворюючи генералізованого іншого. Інший у певній культурі суміщає в собі функції цаба-відбувайла та месії водночас. У підході Рорті проаналізовано різні причини маргіналізації індивіда на класовій, релігійній, гендерній і поведінковій основі. (...) Розглянуто метод сентиментальної освіти у розвитку в дитини емоційного інтелекту та емпатії, опріч загальної ерудиції, за допомогою ознайомлення з художньої літературою. Кантівський моральний імператив піддано критиці за механістичний і легалістський характер. Замість цього запропоновано моральні принципи, основані на братерстві. Це братерство має базуватися радше на персональній ідентифікації з певною нацією, класом або гендером, ніж на праві народження. Також розглянуто переваги й недоліки радикального плюралізму (розуміння відносної цінності всіх способів життя) та його відмінність від постмодерного культурного релятивізму. Результат дослідження оприявнює вторинну роль у відмінностях між людьми для їхньої консолідації у ліберальній утопії Ричарда Рорті, якщо спільним між ними є базовий принцип нетерпимості до насилля, хоч би яким воно було – чи прямим фізичним, чи пасивно-агресивним аб’юзом у насмішках. (shrink)

Незважаючи на те, що розумна освіта (smart education) є одним із найдинамічніших технологічних трендів сьогодні, ми ще й досі мало знаємо про філософські й етичні наслідки, до яких може призвести повсюдна імплементація інноваційних технологій в освітню сферу. У науковій літературі термін «розумна освіта» часто вживають як «загальне поняття» (umbrella term). Найчастіше цей термін охоплює широкий спектр різних технологічних тенденцій і навчальних підходів у сучасній освіті. Через це, перш ніж заглиблюватися в етичний аналіз феномену сучасної освіти, видається корисним звузити визначення цього (...) поняття. Саме тому на початку статті запропоновано визначення, згідно з яким розумна освіта має три основні складові, а саме: розумна педагогіка, розумне навчання та розумні освітні технології. Далі подано опис етичних проблем для кожного з цих компонентів. Щодо розумної педагогіки наголошено на проблемі нових компетенцій для вчителів та педагогів, які приходять із новими цифровими технологіями. Щодо розумного навчання – продемонстровано, як великі дані та імплементація штучного інтелекту можуть спричиняти проблеми, повʼязані з конфіденційністю. Нарешті, під час аналізу інтелектуальних освітніх технологій увагу зосереджено на адаптивних системах штучного інтелекту, які надають персоналізовані освітні рішення впродовж усього освітнього процесу. Хоча адаптивні системи штучного інтелекту можуть значно підвищити ефективність та інтерактивність навчального процесу, ця технологічна система також може призвести до непередбачуваних наслідків, які впливатимуть на різноманітні когнітивні й метакогнітивні здібності учнів у школах та університетах. Запропонована стаття також має важливе значення для філософських дискусій у сучасній філософії техніки. Згідно з багатьма сучасними підходами, дигітальні артефакти не є морально нейтральними. Зазвичай ці артефакти активно впливають на нашу моральну поведінку, змінюючи наші моральні орієнтири й трансформуючи наші загальні уявлення про мораль. У статті продемонстровано, що цифрові технології, які сьогодні використовують у смарт-освіті, не є щодо цього винятком. (shrink)

Author analyses Fichte’s understanding of knowledge as image that related to his late period of creativity, precisely Doctrine of Science 1813. The appeal to the late period of Fichte’s work is necessary because these texts are little researched. They are also pre-mortal, so they can safely be called a mature work of Fichte’s philosophical project. The study of the late period allows us to destroy most of the stereotypes and deformations that overgrown Fichte’s philosophy until the second half of the (...) twentieth century through dominant Hegelian interpretation. Explaining nature of knowledge, how it is in itself, Fichte tries to dissociate from philosophy of Spinoza at the same time, developing doctrine of the image as a manifestation of the Absolute. The image for him is not a copy of being, but possesses some autonomy, and at the same time, possesses the formative and creative capacity. The Absolute (God), who manifest himself through the image, but is not reduced to him and Fichte has difficulties with explanation how the Absolute is present in his manifestation. The article also investigates the idea of “I” as image of God. Philosopher understands limitation of the explanation of consciousness from the point of the same subject, therefore he appeals to rich metaphorical language, which has an aims to look on consciousness and reflection in different way. In this attempt to explain the nature of knowledge, the last word is not always told by the subject himself. Theological perspective over which the philosopher builds his doctrine of image broadens the understanding of knowledge like image of God. (shrink)

Протягом кількох останніх десятиліть у англомовному академічному середовищі активно розробляють феміністичні дослідження, пов’язані з історіографією філософії, передусім західної. Ці розробки зумовили істотне переосмислення історико-філософського канону, сприяли випрацюванню низки методологічних рефлексій та відкриттю імен філософинь минулого. Паралельно з феміністичними активізуються й антиколоніальні студії, покликані протистояти передсуду, що філософія є західним феноменом. Водночас український історико-філософський канон лишається майже суто чоловічим, а антиколоніальну перспективу не застосовують до історії філософії, хоча значну частину своєї історії Україна не була самостійною, а її землі впродовж кількох століть (...) входили до складу імперій. Для подолання андроцентризму історіографії української філософії потрібно поєднувати феміністичну перспективу з антиколоніальною, оскільки йдеться про жінок, які належали до колонізованої нації і зазнавали впливу цього статусу. Однак у методологічному сенсі феміністичний і антиколоніальний підходи лишаються здебільшого ізольованими, що зумовлює потребу в дослідженні стану їхнього розроблення та перспектив їхнього поєднання. Таку мету й реалізовує ця стаття, розглядаючи не лише зміст феміністичного та антиколоніального підходів до історіографії філософії, а й методологічні засади та практичні приклади їхнього поєднання. (shrink)

The present paper is a continuation of the previous publication by the author in this journal devoted to the cultural-symbolic world picture of the Latin Christian Middle Ages. Unlike the previous one, this second text reproduces the historical “picture” of the era with an emphasis not on the ontological, but on its proper cultural expression. The author as a philosopher is not so much focused on the “fact” (this is the business of historians) as on the “meaning”, taking care of (...) the meaningful modeling of the age as a cultural phenomenon. The first part of the study is presented, devoted to the medieval culture of governance as a symbolic culture of powerful social relations.In the Preamble, considering the “fabric-textual” mythologem of “human–text–world”, the conceptual background of the study is outlined, the author’s latest revision of the general formula of the medieval cultural-symbolic picture of the world as a picture of the history of personal salvation culture is proposed, the study subject is specified, and the circle of “guides”-predecessors is defined.In § 1, the role and significance of the “vertical salvation” and its sacred nature for the Christian consciousness are considered. The creation fundamentals for transformation of the vertical into a symbolic hierarchy of medieval society are determined. With respect to a few of key philosophical and by itself jural monuments of the era, the concept of the Middle Ages as an age of absolutization of the pure Idea, therefore, of the absolutization of personal existence, is illustrated.§ 2 examines the questions of hierarchy, power, and freedom in view of their levels and options of realization in medieval society. The problems of social personalization of the “upper” and the “lower” inhabitants of the symbolic hierarchical ladder, the relationship between the hierarchical rungs, the logic of their “filling” and the per-level freedom of a medieval person on the scale of “domination–submission” have been solved. The “epochal” status of a Christian as a spiritually free person has been captured. (shrink)

The article for the first time in the scientific literature highlights the place and role of the Institute of Philosophy of H. S. Skovoroda of National Academy of Sciences of Ukraine in the creation and development of the Department of Philosophy and Religious Studies of the National University of “Kyiv-Mohyla Academy” (NaUKMA), established 1992. Focusing on important role of the scientists of the Institute of Philosophy in the actualization of the intellectual heritage and institutional memory of the glorious Kyiv-Mohyla Academy (...) (KMA, 1615‒1817), the article stresses the direct involvement of scientists and philosophers of the National Academy of Sciences of Ukraine in the revival of the Kyiv-Mohyla Academy as a modern university, started 30 years ago by a group of Ukrainian scientists and educators headed by Vyacheslav Briukhovetskyi, and training of the first bachelors and masters of philosophy in Ukraine. Revealing the main goal of the Department of Philosophy and Religious Studies of NaUKMA – the formation of a new generation of Ukrainian philosophers whose professional level meets modern Western standards, the author focuses attention on the model of philosophical education formed in cooperation with scientists of the Institute of Philosophy, innovative for the post-Soviet era. This model is based on a combination of general humanitarian and professional training, educational process and scientific studies, students’ in-depth knowledge of both history as well as modern directions and trends of philosophical thought, primary sources on classical and modern philosophy, proper mastery of foreign languages with the aim of directly studying the original heritage of the worldwide and Ukrainian philosophical thought, as well as the latest research literature. Outlining the achievements of the leading specialists of the Institute in the field of teaching and implementation of philosophical educational programs of NaUKMA, the author proves that their long-term cooperation with the university has become not only one of the fundamental foundations of the NaUKMA’s philosophical school, but also a powerful stimulus for professional development and creative self-realization of its Institute colleagues. (shrink)

Як і будь-яке інше відчуття, біль не містить критеріїв перевірки його правдивості. Спроба вписати його у мову фізики матиме суттєві проблеми. Такий опис страждатиме на редуктивність і нівелюватиме спектр переживань, які не мають предметного відповідника. Крім того, самозвіти про больові відчуття мають не суперечити поняттям, за посередництва яких біль стає доступним для розуміння тими, хто його не відчував. Значні прогалини квантифікація болю, структурована за фізикалістськими параметрами, демонструє і в полі медичної діагностики. Аналіз травматичного психологічного болю показує, що принципів семантики недостатньо (...) для визначення пролонгованого в часі больового досвіду. З’ясування природи болю проливає світло на проблему боротьби репрезентаціонізму й редукціонізму. Особливу цінність для її уточнення й подальшого розв’язання має розрізнення неперехідних відчуттів за допомогою перехідних психологічних дієслів. Основою такого підходу, щоправда, теж обмеженого у застосуванні серією емпіричних винятків, є спроба поєднати лінгвістичну прагматику (Людвіґ Вітґенштайн) із різновидом матеріалізму (Джон Смарт) і критикою фізикалізму з функціоналістських позицій (Гіларі Патнем). Розгляд Декартового аргументу сновидіння показує, що біль не вичерпується усвідомленням болю і не позначає собою лише стан активності ума. У статті розглянуто амбівалентний характер болю, який унеможливлює його розуміння лише як найпростішого відчуття. Реконструкція згаданих підходів до тлумачення болю дала би можливість побачити його з перспективи, з якої біль може бути визначено як комплексне поняття для цілого спектра переживань. Отже, висловлювання про біль доводять неусувність відношення між концептуальним і не-концептуальним елементами в судженні. (shrink)

У цій статті змодельовано уявну розмову між двома мислителями ХХ століття: Джоном Роулзом і Майклом Оукшоттом. Розмова є «уявною», оскільки, окрім кількох невеличких зауважень, що можна знайти у їхній спадщині, жоден з них напряму не звертався до іншого. Стаття починається з аналізу Оукшоттового образу «раціоналіста» та відповідної традиції в історії політичної думки. Зокрема, у статті показано, що раціоналізм у політиці передбачає переконання, що розум є непохибним провідником у політичній діяльності і що раціоналіст прагне визначеності та досконалості в політичних справах. Далі (...) у статті висвітлено раціоналістичні тенденції в «Теорії справедливості» Роулза, а також проаналізовано Оукшоттову критику раціоналізму, яку застосовано й до Роулза. Якщо стисло, Оукшотт розрізняє технічне та практичне знання і стверджує, що принципи, з яких складаються технічні керівництва на кшталт «Теорії справедливості», є спрощенням і не замінюють розуміння, яке ми отримуємо через власний практичний досвід та участь у певній політичній традиції. Пояснюючи Оукшоттову критику раціоналізму та позиції Роулза, автор статті демонструє наявність елементів релятивізму у ставленні першого до політичних практик і традицій, а через це – формулює заперечення проти Оукшотта, які міг би висунути прихильник Роулза. В цьому контексті проаналізовано схильність Роулза до ліберальної традиції та релятивності, що імпліцитно присутня у його поясненні «рефлексивної рівноваги» та «розумності», а також зауважено схожість Роулза з Оукшоттом. Зрештою, у цій статті стверджується, що сила Роулзової позиції полягає не в тому, що сформульовані ним принципи справедливості встановлюються раціональними агентами у вихідній позиції, а в тому, що вони є принципами, які породжені й співзвучні з ідеями, що глибоко вкорінені у самій західній традиції. (shrink)