У статті здійснено міждисциплінарне соціально-філософське дослідження, в якому аналізується можливість взаємозв'язку між корпусною філософією та метамодернізмом. Дослідження базується на використанні методів корпусної лінгвістики для аналізу великих обсягів текстів з метою виявлення патернів мови, які відображають соціальні практики та культурні логіки. Однією з ключових гіпотез є те, що корпусна філософія відповідає методологічним вимогам метамодернізму, поєднуючи кількісні (модерні) та якісні (постмодерні) підходи до пізнання. Метамодернізм характеризується синтезом або коливанням між модерністською впевненістю та постмодерністським скепсисом, вірою у науково-технічний прогрес та розумінням необхідності множинності (...) інтерпретацій та життєвих світів. Метамодернізм передбачає активізацію історичного та гносеологічного оптимізму модернізму разом із самокритикою постмодернізму, спрямовану на створення більш стійкого та рівноправного суспільства. У статті також обговорюється концепція пост(недо)модернізму українського філософа Олександра Олександровича Мамалуя, який передбачив деякі положення теорії метамодернізму, а саме, інтеграцію принципів модерна та постмодерна для вирішення глобальних проблем людства. У роботі з’ясовано, що використання корпусної лінгвістики в філософії дозволяє формувати обґрунтовані висновки та обмежувати суб'єктивізм в інтерпретаціях, що є важливим для сучасної філософської та соціальної думки. Розроблений в статті проєкт корпусної філософії відповідає метамодерністській логіці, оскільки передбачає методологічну інтеграцію кількісного та якісного підходів, а також соціально-політичну та аксіологічну спрямованість. Загалом, дослідження підтверджує, що корпусна філософія може бути важливим інструментом у контексті метамодернізму, сприяючи розвитку нових філософських та соціальних концепцій, які здатні адекватно реагувати на виклики сучасності. (shrink)

У статті проаналізовано історико-філософський доробок відомого сучасного українського філософа Олександра Мамалуя (1939–2023). У названому контексті окреслено два періоди його наукової та творчої діяльності: 1) марксистський (до 1992 р.) і 2) постмодерний (з 1992 р.). В рамках першого періоду мова йде про формування його марксистської філософської позиції, зокрема під час його навчання на історичному факультеті Харківського державного університету імені О. М. Горького (1956–1961), викладання в Українському заочному політехнічному інституті (м. Костянтинівка Донецької області) у 1961–1963 рр., навчання в аспірантурі на кафедрі історичного (...) та діалектичного матеріалізму в 1962–1965 рр., викладання на посаді доцента (1972), старшого наукового співробітника (1977), професора (1988) Харківського державного університету. В цей період Мамалуй захистив кандидатську дисертацію «Деякі філософські аспекти проблеми історичного прогресу (про категорію історичного прогресу у зв’язку із загальним критерієм розвитку суспільства)» (1966) і докторську дисертацію із фаху «діалектичний та історичний матеріалізм» за темою «Методологія «Капіталу» К. Маркса і системна єдність діалектичного і історичного матеріалізму» (1982). У цих й інших публікаціях першого періоду він з позицій марксистської філософії в історико-філософському контексті також аналізував праці видатних філософів, представників різних філософських напрямів (Арістотель, Декарт, Кант, Гегель, Фоєрбах та інші). Під час другого, або постмодерного періоду, який співпав з призначенням його на посаду завідувача кафедри філософії (пізніше – кафедри теоретичної і практичної філософії імені професора Й. Б. Шада) Харківського університету, Мамалуй у своїх дослідженнях спочатку звернувся до постмодерної традиції (Ліотар, Дерріда, Бодріяр, Фуко, Лакан), потім розширив свої філософські заняття іншими авторами та традиціями (Ніцше, Гадамер, Гайдеґґер), поєднуючи їх у певному сенсі зі своїми попередніми напрацюваннями в марксистський період. Іншою важливою складовою його творчості другого періоду стали дослідження розвитку університетської філософії у Харкові. З одного боку, в організаційному відношенні Мамалуй ініціював серед аспірантів, докторантів та співробітників кафедри дослідження щодо персоналій і особливостей розвитку Харківської університетської філософії від 1804 р. до сьогодення. З іншого боку, він оприлюднив свої власні праці, а також праці у співавторстві щодо початкового періоду розвитку філософії у Харківському університеті та інших етапів у ХХ столітті. Отже слід констатувати важливий внесок професора Олександра Мамалуя в історико-філософські дослідження в рамках сучасної української філософії в цілому. (shrink)

У статті розглядається концепт дрейфу Гі Ернеста Дебора як ігрова практика і концепт. Тенденція пост-постмодерну визначається як звернення безпосередньо до індивіда, переосмислюючи щирість, іронію, емоційність. Це є реакцією на постмодерну антигуманістичність, яка найбільш повно втілилась у філософії постструктуралізму. Нова епоха зобов'язує нас переглядати старих авторів для її осмислення. У статті послідовно доводиться, що Гі Дебор – автор, який може розкритися новим чином в контексті пост-постмодерна. Для цього пропонується нова інтерпретація творчості філософа, яка ставить в центр його думки концепцію і практику (...) дрейфу. Отже, у статті виноситься за дужки праця "Суспільство спектаклю" тією мірою, наскільки це можливо. Дрейф розглядається як ігрова практика. Така інтерпретація не відступає від думки самого Гі Дебора, оскільки він був знайомий з роботами Йохана Гейзинги, і вони високо ним оцінювалися. Дебор розглядав гру як альтернативний серйозності простір, а серйозність – як сконструйовану капіталістичною системою, продуктом якої і є суспільством спектаклю. Дрейф у філософії Гі Дебора був революційною практикою, яка мала б подолати суспільство спектаклю. У цій статті ставиться під сумнів революційний потенціал дрейфу. Дрейф, за своєю суттю, це практика отримання нового досвіду, що прориває відчуженість суспільства спектаклю. Позаяк цей досвід індивідуальний, він не може стати основою революції, яка вимагає об'єднуючої ідеї. Тому стаття розглядає дрейф як емансипаторну гру, оскільки в суспільстві спостерігається запит на вихід з системи, сконструйованої капіталізмом. Цей запит проявляється в сфері розваг, багато з яких задовольняють запит на ескапізм. Отже, Гі Дебор реактуалізується в контексті нинішньої епохи пост-постмодерна, якій притаманні як повернення до індивідуальності, так і запит на вихід з капіталістичної парадигми. (shrink)

В статті пропонується проаналізувати парадигми практичної філософії в контексті п’яти загальних парадигм філософування, а саме традиційної індійської (з її висхідними ідеями циклічності, переродження, сансари, звільнення-мокші), традиційної китайської (з її організмізмом, ідеєю, що всесвіт являє собою щось на кшталт єдиного організму, люди й інші живі істоти всередині якого виконують роль органів), античної (яка тлумачиться згідно з ідеями П’єра Адо як практичне мистецтво уникнення страждань і досягнення щастя), авраамічної (парадигми світобачення авраамічних релігій з їх монотеїзмом, фідеїзмом, креаціонізмом, авторитетом священного писання) та сучасної (...) сциєнтиської (з її опорою на наукове світобачення). Показано, як працює взаємозв’язок онтології та аксіології в рамках цих парадигм, як перша з них детермінує другу; а також те, як вони визначаються зазначеними світоглядними парадигмами. Зокрема, продемонстровано, як кастова система та широко розповсюджена культура медитативних психотехнік в індійській культурі вплинула на систему традиційного індійського світогляду та цінностей; а також взаємний вплив, який чинили одне на одного світоглядний організмізм та кланова система традиційного китайського суспільства. Показаний також парадигмальний розвиток західної філософської традиції через послідовну зміну трьох різних парадигм – античної, авраамічної та сциєнтиської, які, спираючись на здобутки одна одної, тим не менш повністю їх перетлумачували у новому контексті. Цей момент не завжди помітний, якщо обмежуватися рамцями суто західної традиції (навіть уключаючи в неї також східну мусульманську філософію). Але, якщо ми додаємо сюди індійську та китайську парадигми, то все стає на свої місця. Тобто як висновок: в рамках різних культур існують відповідні парадигми світобачення чи комплекси домінантних ідей, що визначають собою загальний характер культури як сукупності смислових кодів, і в рамках цих парадигм уже розвиваються відповідні популяції філософських ідей. Їх характер, прийнятність чи неприйнятність визначаються саме парадигмою. (shrink)

У зв'язку з подальшою семіотизацією гуманітарного знання, у статті розробляється філософська концепція семіотичної особистості, яка здатна до ідентифікації, збереження та генерації знаків і символів у семіотичний простір культури. Шляхом звернення до понятійного апарату Ю. М. Лотмана, до концепції семіосфери, аналізуються такі ознаки семіотичного простору культури, як динамічність, неоднорідність, асиметричність, бінарність і складна система пам'яті, що визначаються як антропологічні. Межа семіосфери визначається як один з головних першопочаткових механізмів семіотичної я-особистості. Внутрішня та зовнішня межі семіосфери надають можливість індивіду переробляти інформацію, ідентифікувати, репрезентувати (...) та зберігати її як знаково-символічні коди. З поняттям межі семіосфери-семіотичної я-особистості пов'язані такі антропологічні характеристики семіотичного простору, як бінарність, асиметричність і неоднорідність. Завдяки вищезазначеній особливості, семіотична особистість взаємодіє з текстaми, з іншими семіотичними особистостями, ідентифікуючи культурний простір як свій, або як відмінний від свого. Результатом такої взаємодії стає генерація в простір семіосфери смислів, втілених у текстах культури, що являють собою місткі динамічні знаково-символічні утворення. Вони є своєрідними кодами людського досвіду і впливають на стереотипи поведінки семіотичної особистості. Безперервність процесу генерації смислів семіотичних особистостей, що втілені в текстах культури, до простору семіосфери вказує на антропологічну ознаку семіотичного простору – динамічність. Акцентується на розумінні семіосфери як сфери мислимого та втіленого. Згенеровані тексти культури зберігаються в семіосфері на колективному семіотичному рівні, що вказує на антропологічну ознаку семіосфери – складну систему пам'яті. Зазначається буття культури як буття символів та знаків у семіотичному просторі (у семіосфері) та буття людини в культурі як семіотичної особистості (межа семіосфери). Висновується, що культура, семіосфера та семіотична особистість володіють тотожними антропологічними характеристиками, завдяки виявленій у процесі дослідження цілісності семіотичних суб'єкта та об'єкта у системі людина – культура. (shrink)

Розкривається присутність театральності, як «афективної реальності» у структурах соціокультурного буття людини. Показано, що феномен театральності притаманний соціальній діяльності, а прагнення до наслідування та награності підтверджує готовність до відтворення і повторення певних дій, які укорінені в людській природі. Обґрунтовано розуміння соціокультурного простору як штучного у межах структурно-семіотичного підходу, виявлені такі його характеристики як натягнутість, зламаність, що відбивають риси театральності у сприйнятті соціальної дійсності. Досліджено способи створення соціальних практик, що ініціюються персонажами соціального простору, як навмисні і неприродні. Аналізується комунікаційний рівень театральності, у (...) якому засоби масової комунікації, що забезпечують афективну реальність театралізації, стають джерелом збільшення ризикогенних ситуацій у сучасному соціумі. Діалогічність, як сутнісна характеристика театральності, полягає у можливості конвергенції різних точок зору, виявленні властивих їм особливостей і сприйнятті цінностей іншої соціальної групи як рівноправного елементу соціального простору. Виявлено, що сугестивний аспект театральності слід розглядати як спосіб впливу домінуючої соціальної групи на інші соціальні групи шляхом створення ідеологем і символічних ілюзій, що зменшують рівень соціальної напруженості. Визначено значення ритуалів, які становлять праксіологічний рівень театральності, оскільки саме за допомогою ритуалів влада здійснює свою перформативну функцію, сприяючи виробництву та відтворенню соціальних практик. Показано, що соціальний простір, відповідно до структурно-семіотичного підходу, сконструйовано таким чином, що персонажі, що займають подібні або сусідні позиції, знаходяться в стані афектації, підпорядковуються подібним обумовленостям і можуть мати подібні диспозиції та інтереси, а, отже, проводити подібні практики. (shrink)

Методологія використання істориками емоцій матеріальної культури у своїх дослідженнях є предметом суперечок. Вирішити їх і систематизувати підходи дозволить розуміння функціонального зв’язку матеріальної культури та емоцій людини. Метою статті є концептуалізація седативної функції матеріальної культури та розкриття потенціалу цього концепту для історії емоцій. Дослідження проводилось в межах структуралістського підходу з використанням феноменологічного та структурно-функціонального методів. Велику роль також відіграє психоаналітичний підхід. У статті розглянуто сучасний стан використання артефактів матеріальної культури, що досліджується істориками емоцій, а також філософсько-онтологічні засади розуміння матеріальних об’єктів як (...) повноцінних _а_кторів емоційних спільнот. Аналізуються теорії культури (TMT, теорія керування настроєм, концепція “духовних практик” П. Адо та інші), їх зв’язок з ідеєю седативної функції матеріальної культури та онтологією речей загалом. Визначено, що найпоказовіший приклад реалізації седативної функції матеріальних об’єктів – це апотропеї. Їх використання розглянуто через призму концепцій “перехідного об’єкту” (Д. Віннікотт) та “самозаспокійливих практик” (Ж. Швек). Встановлено, що дослідження апотропеїв як інструментів індивідуального та соціального керування афектами дозволить історикам емоцій більше дізнатися про особливості переживання емоцій у різних спільнотах, про джерела цих афектів, асоційовані з ними локації та заховані за ними несвідомі й усвідомлені фантазії. Головною функцією апотропеїчної магії визначено боротьбу з негативними емоціями (жахом, тривогою, ненавистю, заздрощами, огидою) та їх пробудження з метою невротичної ретравматизації. Ця функція може розглядатися не лише у випадку апотропеїв, але і для аналізу інших артефактів матеріальної культури, враховуючи витвори мистецтва та архітектуру. Дослідження привносить в історію емоцій методологічне обґрунтування дослідження пам’яток матеріальної культури, а в філософію культури – концепцію седативної функції. (shrink)

В статті обмірковуются пост-постмодерні ознаки спекулятивного реалізму та об’єкт-орієнтованої онтології. Розкриваються постмодерні теми в поточній подієвості. Відповідно, пост-постмодерн розуміється як тренд, в якому постмодерн розвинюється, частково перевершуючи себе. Спекулятивний реалізм і об’єкт-орієнтована онтологія показані як модус спротиву модерному антропоцентризму. Задля здійснення цього в статті введено концепт інвівід, що відображує поточний стан людської істоти. Показано, що саме інвівід запобігає кореляції між реальністю та людським мисленням. Це запобігання та гіпотрофія суб’єкта розглядається як запорука виживання людства в нагальній подієвості, а інвівід – як (...) гіпосуб’єкт. Концепт інвівіда уможливлює показ пост-постмодерних онтології, топології, екології та антропології в контексті спекулятивного реалізму та об’єкт-орієнтованої онтології. Особлива увага приділена оберту онтології на онтикологію та геометрії на топологію. На додаток досліджується, яким чином в цьому контексті постмодерний інтерес до топології обертається пост-постмодерним інтересом до атмосфери, афективного ландшафту, що потребує наструнчення. Атмосферність у цьому випадку завдається дивною, вібруючою матерією як матерією вітальною, пожвавленою та бадьорою, сповненою енергією та життям і водночас тремтячою, пульсуючою. Рухаючись від постмодерної не-евклідової топології особливості топології спеклятивного реалізму та об’єкт-орінтованої філософії вивчаються як пост-постмодерні. Така топологія описує місця, які зливаються з подіями, що там відбуваються; атмосферу дивних вимірів з браком законів перспективи як атмосферу інвівіда. Ця атмосфера, довкілля пластігломератів, індустріальних реліктів і вакцинованих організмів, що склалася через наштовхування не-людських і людських об’єктів і майбутність, що реалізується зараз же, потребує спеціального налаштування в пост-постпостмодерному дусі. (shrink)

Стаття присвячена висвітленню творчого шляху професора Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, головного редактора Вісника Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філософія. Філософські перипетії» (1992-2017) О. О. Мамалуя. Розкривається особистість О. О. Мамалуя як університетського викладача, науковця, завідувача кафедри, керівника і консультанта наукових досліджень. Відзначається його особистий внесок у організаційний і освітній розвиток університетської академічної філософії та філософії в університеті. Викладається його бачення місії університету в суспільстві, розуміння специфіки філософії і особливостей її викладання в університеті. Наголошується на (...) взаємозв’язку університетської освіти з філософією, яка забезпечує фундаментальність, цільність, відкритість, гуманістичність, вільний творчий дух, критичність, демократизм. Охарактеризовано наукові здобутки, визначено напрямки філософських роздумів, ключові концепти філософії О. О. Мамалуя. Осібно розкривається значимість концептуалізації сучасності як стану пост(недо)модерну, коли префікс «недо» тлумачиться як «шлях конкретизації» стану «пост», зокрема і в контексті українського суспільства. Як провідні теми філософування О. О. Мамалуя визначаються проблема авторства, концептуалізація «авторства (транс)дискурсивності» і особливо проблема свободи, яка розглядається в конкретно-історичному контексті та є невідділеною від конкретних практик звільнення. Відзначається також необхідність формування образу філософії як особистого, авторського, екзистенціального філософування, що разом постає як діалог зі світовою філософською традицією і здійснюється як творче співфілософування. (shrink)

У роботі обговорюються особливості формування та застосування знань у людській спільноті та у світі сучасних систем штучного інтелекту. Показано, що знання цивілізації має відому невизначеність, зумовлену самим характером наукового пошуку, що породжує сумніви, провокує перегляди та корекції. Зростаюче різноманіття оцінок і рішень існуючих проблем зумовлене не лише цією обставиною, а й більшою мірою стратифікацією суспільства за рівнями освіченості та інтелекту. Інтелектуали опинилися в меншості в умовах доступу до інформаційних мереж маргіналів, що раптово осміліли та почали створювати безліч нових уявлень та (...) генерувати ідеї, які явно виглядали як псевдонаукові й навіть містичні. Тому більшість рішень і дій в кращому випадку не завжди вірні, не логічні та недалекоглядні у сучасному суспільстві, розбавленому маргіналами, що винирнули з інформаційного небуття. Важливо відзначити, що системи штучного інтелекту, зокрема нейронні мережі, навчені на результатах такої різноманітної людської діяльності, спираються на численні варіанти не завжди строгих підходів і неоднозначних рішень людей, що зібрані в Інтернеті. Ці штучні інтелектуальні системи створюють ще більш розгалужені сценарії підходів і рішень, значно більшою мірою заплутуючи та деморалізуючи користувачів. Тому необхідна система верифікації рішень систем штучного інтелекту, заснована на розроблених масивах вже перевірених та узгоджених у науковому середовищі знань та законів. Вже недостатньо формування об'єднаних думок наукових колективів, як колись, бо їхні голоси мало хто чує, а часто не бажає чути. Зростання різноманітності думок людей і висновків структур штучного інтелекту впливають на розвиток не тільки науки, але більшою мірою на освіту. Сучасна система освіти через інформаційний шум і труднощі освоєння нових знань і технологій витісняє фундаментальне знання. Навчання в сучасну епоху обмежується навчанням вмінням використовувати прилади та технології, орієнтуючись на підготовку нехай просунутих, але споживачів. Тому лунають голоси на користь перенесення фундаментальної освіти, яка лежить в основі інтелектуального та технологічного розвитку цивілізації, у класичні університети. (shrink)

У статті проаналізовано форми авторства, які були притаманні Західній культурі в певні проміжки часу, та з’являлись чи зникали у зв’язку з виникненням чи зникненням відповідної функції мови. Аналіз було здійснено на підґрунті матеріалів та методології, запропонованих Мішелем Фуко у його фундаментальній праці «Слова і речі», із залученням робіт інших дослідників. Зазначено, що дискретність функції мови в культурі, доведена Фуко, руйнує не тільки уявлення про основоположну функцію суб'єкта, а й уявлення про незмінність та універсальність функції автора. Виходячи з описів функції мови (...) в межах кожної з трьох «епістем», продемонстровано, що в різні періоди історії Західної культури під «авторством» розумілися культурні практики різної спрямованості, які важко звести до одного поняття. У підсумку, було виділено, названо, та описано три типи авторства, що з’являлись у Західній культурі в різні історичні проміжки, а саме: «автор-Авгур» (пізня античність – середина XVII століття), «автор-Творець» (середина XVII століття – початок XIX століття) та «автор-Медіум» (початок XIX століття – XX століття). У статті аргументовано, що «смерть автора», в контексті «Слів і речей», виступає наслідком занепаду «класичної епістеми» – таких умов можливості знання, за яких «репрезентація» виступала єдиним місцем побутування світу, а під картезіанським «cogito ergo sum», виходячи з роботи Фуко, насправді малося на увазі: «я мислю, отже, світ існує». Після того, як у межах «сучасної епістеми» виявилося, що буття людини є позаположним буттю мови, класичного Творця змінив Медіум. У тексті окремо пояснюється, чим саме запропонований концепт «Медіуму» принципово відрізняється від «Скриптора» (Ролан Барт) та від, так званого, «Простого виконавця чистого обряду» (Мішель Фуко). (shrink)

У статті представлений аналіз концепцій, що сформувалися у рамках дискусії про «молодого Маркса» у XX ст., сукупність яких, слідуючи за сучасним дослідником-марксознавцем М. Мусто, автор позначає як міф про «молодого Маркса». Виділяються такі основні течії, що слугують «джерелами» цього міфу: гуманістична редукція (напрям, представники якого розглядають «Економічно-філософські рукописи 1844 року» як центральний текст у творчості К. Маркса); аналітична телеологія (методологічний підхід, наявний переважно у дослідженнях радянських марксознавців, за яким «істиною» «ранніх» текстів Маркса визнається «Капітал», а творча еволюція Маркса представляться як (...) поступове несвідоме наростання матеріалістичних і комуністичних елементів) та «епістемологічний розрив» (концепція Л. Альтюссера, згідно з якою між «ранніми» та «зрілими» текстами Маркса має місце радикальний «розрив»). Зазначається, що наведені концепції є редукуючими та такими, що базуються на довільному прочитанні Марксових текстів. Усі вони виходять із уже даного уявлення про Маркса «зрілого», конструюють на його основі образ «молодого Маркса», спираючись на певний уніфікуючий принцип, та допускають існування «справжнього», автентичного Маркса, сутність якого найповніше представлена в певних текстах. Автор підкреслює, що концепція «епістемологічного розриву» Л. Альтюссера найповніше виражає міф про «молодого Маркса» та водночас містить необхідні умови для його подолання у рамках нового підходу до розуміння трансформацій Марксової думки. Такий підхід, зокрема, має передбачати визнання множинності, відкритості та незавершеності Марксових критичних проєктів; необхідність простежування наскрізних ліній між проєктами різних періодів та прагнення до вибудови мережі генетичних зв’язків між ними; намагання помислити не лише нелінійну, але і нерозривну трансформацію проблематики у думці Маркса; відмову від дихотомій несвідомого/свідомого, «молодого»/«зрілого» тощо, що стає можливою завдяки акритичному, горизонтальному та неієрархічному прочитанню його текстів. (shrink)

Предметом наступного тексту є війна. Тема війни, ситуація війни, війна як «дійсність» і як «можливість» може бути розглянута в широкому багатоманітті перспектив – від «матеріально-технічної», «історико-етнічної», «етико-культурної» тощо. Багатоманіття, яке навряд чи – особливо тут – можливо вичерпати, чи навіть окреслити. Але принаймні як спробу – почати задля окреслення хоча б «робочого поля» ми можемо зібрати і розподілити останнє під умовними титулами «технос», «пафос», «усія» і «онтос». З цього нас цікавить перспектива і шлях розглядати справу поглядом філософії. Під титулом «пафос» (...) лишимо психічні стани і психологічні апорії фактичного стану справ, коли війна _іде_. Під титулом «технос» – регіон ресурсів, засобів, способів і структур війни. Знаючи, що титул «усія» (а в класичному звучанні «субстанція») і відповідний регіон мислення завжди знаходилися у розпорядженні філософії, ми, втім, не будемо рухатися в просторі і стилі «метафізики війни» – тобто трактувати те, чому війна прийшла у світ, як цей прихід пов’язаний з питанням про благо і зло, яка є «метафізична» підстава і сутність наявної присутності війни тощо. До того ж, деякі метафізичні значення нам доведеться утримувати і деякі метафізичні перспективи фіксувати – «метафізичні» не з огляду «методу», але з огляду «розмірності предметів», що розглядаються. Ми рухаємося в горизонті, окресленому двома постулатами. Перший: війна є виконанням деякої буттєвої можливості. Другий: як така ця можливість є буттєвою можливістю людської присутності. Також ми приймаємо тут одне обмеження. А саме, ми говоримо про Україну і про війну в Україні, про нинішню війну в Україні як про, так би мовити, «випадок мислення» чи «випадок розуміння» того, «що» і того «як» «України» як сущого-що-екзистує. Зрозуміло, що такий розгляд має характер ніяк не більше, як етюду до названого. Ми говоримо про цю війну як про те, що належить не до порядку локальних речей і справ, а до порядку згаданої буттєвої можливості бути присутнім. Відтак, ми маємо приєднати війну до цього «що» і цього «як» «України». Оскільки ця війна є «зовнішньою агресією», є агресивним вторгненням росії – як мінімум по цьому (але не тільки по цьому) – нам доводиться вести мову про «Росію». Лапки поставлені для того, щоб відокремити тут будь-які «квазінатуральні» ремінісценції. «Росія» це в даному дискурсі не країна, а також певна буттєва можливість і спосіб присутності. (shrink)

Стаття присвячена дослідженню біженця, який тлумачиться як фігура у стані прекарності. Стаття розбита на три взаємопов’язані блоки. В першому блоці досліджується стан розробки проблеми біженця в соціальних науках України. Висловлюємо припущення, що у науках біженці ототожнюються з проблемою, яку треба вирішити, отже вони втрачають власну суб'єктність. Такі номінації, як потреба у допомозі, дискурс «чужого» чи потенційна економічна корисність, які насичують концепт «біженець», позбавляють самих біженців самодостатності у полі наукової концептуалізації. У другому блоці розгортаємо фігуру біженця в рамках теорії фреймів. Фрейм (...) є рамкою інтерпретації, що, з одного боку, діє нормативно, як нормативне судження, а з іншого – має постійно циркулювати в дискурсі заради власної ж легітимації, тим самим відриваючись від власного контексту й зумовлюючи власну нестабільність. Біженця тлумачимо як прекарну фігуру в двох сенсах: з одного боку, він залежить від того, чи визнає його суспільство (чи впишеться він у фрейм), з іншого – його фреймують як прекарну фігуру. Водночас біженець – той, хто уможливлює самознищення фрейму, цим становить загрозу для соціального порядку суспільства. Третій блок присвячений короткому опису стратегій, які потенційно можуть зайняти біженці у контексті питання інтеграції до фрейму/суспільства. Під стратегіями ми розуміємо загальні вектори, найбільш абстрактні напрями руху, відношення, які може зайняти біженець у процесі фреймування самого буття біженця в стані прекарності. Саме це слово ми пропонуємо використати, оскільки кожен з цих векторів може реалізовуватися різноманітними тактиками і відповідно кристалізуватись у набір типових траєкторій (або, як би сказав І. Гофман, кар’єр). Виділяємо три загальні стратегії, щодо яких згадуємо про конкретні тактики їх здійснення: це стратегії інтеграції, вибудовування опозицій і балансування на межі. (shrink)

Стаття пропонує філософську рефлексію щодо цифрової реальності, цифрової урбаністики та цифрових гуманітарних наук, включаючи аналіз ряду фундаментальних питань, які стосуються природи цих явищ та потенційних ризиків, пов'язаних з ними. Автори досліджують вплив технологічних трансформацій на структуру, організацію та модифікацію життєвого простору. У рамках дослідження автори висвітлюють етичні аспекти використання цифрових інструментів у гуманітарних науках, зокрема питання приватності даних, алгоритмічної справедливості та відповідальності у використанні штучного інтелекту в гуманітарних дослідженнях. Роздуми про вплив цифрового середовища на культурні та соціальні аспекти міського життя (...) розкривають важливість відкритості даних та колективного обміну знаннями у цифрову епоху. Зокрема, обговорюється роль відкритих даних у розвитку міських інфраструктур і підвищенні рівня громадської участі в процесах міського планування та управління. Стаття пропонує інтегративний підхід до розуміння цифрової сучасності, в якому акцентується значення феноменологічного підходу до аналізу взаємозв'язків між людиною та технологіями в сучасному світі. Автори підкреслюють необхідність цифрової трансформації сучасного світу. Водночас, висловлюється стурбованість щодо можливої втрати самобутності людини в умовах нової реальності та збереження людської ідентичності й культурної різноманітності у цифровому світі. Автори аргументують, що пластичність людського мислення може стати ключем до успішної адаптації до цифрової епохи, надаючи можливість не лише виживання, але й розвитку та креативного виразу. Вони стверджують, що пластичність свідомості відкриває нові горизонти для творчої взаємодії зі світом, створюючи потенціал для інновацій і змін у різних сферах людської діяльності. У висновку підкреслюється, що незважаючи на виклики, які постають перед сучасним суспільством у зв'язку з цифровою реальністю, пластичність свідомості може стати фундаментом для створення нових захоплюючих перспектив. Автори підкреслюють важливість відкритого діалогу та співпраці між науково-дослідницькими установами, громадськістю та державними органами з метою забезпечення сталого розвитку та гармонійного взаємозв'язку людини та цифрового оточення. Отже, стаття покликана спровокувати глибоку рефлексію та активну дискусію щодо майбутнього цифрової епохи та її впливу на сучасне суспільство. (shrink)

Все більшої актуальності набувають етичні й правові проблеми, що пов’язані зі новітніми технологіями, розробкою і застосуванням штучного інтелекту (ШІ). В статті досліджується проблема моральності ШІ, зокрема в контексті етики істин. Відзначається, що правові й етичні дискусії зазвичай відбуваються в межах усталеної моральної ситуації, християнсько-модерного етосу, що узгоджує взаємини національної держави й капіталістичної економіки в фігурі морального чи свідомого суб’єкта. Вирішення проблеми моральності ШІ включається в контекст імперативної, нормативної, утилітаристської, сентиоцентристської, дискурсивної етик, що має створити перспективу для певної загальної чи глобальної (...) етики. Визначається кілька ліній проблематизації моральності ШІ у сучасному світі: машина як моральний суб’єкт, моральна епістемологія, моральність суб’єкта-програмувальника, моральний інструменталізм / утилітаризм. Утім етика істин, яку запропонував А. Бадью, створює нову етичну перспективу для взаємодії людини зі ШІ. Проблема моральності ШІ й перспективи його розвитку мають враховувати і важливий вимір несвідомого в контексті можливості аналітичної взаємодії соціальних акторів, якими є зокрема людина й ШІ, а також розуміння подієвості істини, що передбачає становлення суб’єктивності відповідно до істинності. ШІ, як і людина, має розкриватися в перспективі відповідності істині, здатності відрізняти істину від її симулякрів. Дієвою може бути така етика, що відповідає можливості продукувати істини, до яких так чи так може приставати не лише людська істота а й постлюдська машина. Саме на їх перетині має формуватися суб’єкт нової етики істин. (shrink)

Стаття містить аналіз ситуації прогресуючої «непотрібності» традиційної діяльності академічних бібліотек, яка останнім часом підсилюється пануванням на світовому науковому ринку переважно цифрового контенту, значним полегшенням пошуку та віддаленого доступу до нього та, взагалі, вражаючими успіхами інформаційних наук і технологій, що живлять сучасну економіку знання. Щодо українських академічних бібліотек, їхнє вельми незавидне становище сьогодні є обтяженим ще й двома додатковими факторами. По-перше, це звичка та минулий / радянський досвід, що ваблять фахівців і надалі мислити бібліотечну справу в застарілих термінах і поняттях, розуміючи (...) сенс своєї професійної діяльності як фундаментально одержавленої. По-друге, це сучасні воєнно-політичні обставини, через які чиниться певний владний тиск на бібліотеки задля, по суті, відтворення ними інституційних контрольно-наглядових функцій. Отже, українські академічні бібліотеки – обачно переслідуючи суцільну лояльність – ризикують ускочити у зашморг підвладної ідентичності, що вічно повертається. Альтернативним такому ступору вбачається неприємний шлях повз шанування свого славетного минулого, через відкидання ілюзій щодо «аполітичності» бібліографічних списків і бібліотечних класифікаторів і до усвідомлення того факту, що сьогодні українські академічні бібліотеки мають вести свою політику – тобто, винаходити «нетрадиційні» форми діяльності, які доводять їхню корисність-придатність у полі знання, що задається вимірами ринку, обслуговування, науки-навчання та просвітництва. Щоб не відігравати лише скорботну роль нефінансованих покупців на пишному ринку, їм залишається здійснити певний зсув-повернення до духу просвітництва та навіть задіяти деякі «середньовічні» практики – з урахуванням нагальних освітніх та навчальних потреб. Це означає, що вітчизняним академічним бібліотекам час певною мірою перетворюватися на функціональні, зручні та привітні місця-середовища, де самотужки й колективно створюється, збирається та легалізується потрібний користувачам, перевірений та упорядкований професіоналами цифровий контент. (shrink)

В статті досліджується сучасна теорія аргументації, яка отримала назву як проєкт «нова риторика». Для аналізу використовується міждисциплінарний підхід з методологічним інструментарієм філософської гносеології, соціальної філософії, логіки, аксіології, тощо. Особлива увага приділяється логічним питанням сили аргументу, структур і методів міркування, контраргументування та істиннісного значення, пов’язаним з плюралістичним характером сучасної практики аргументації. З’ясовано, що сучасна теорія аргументації розвивається в руслі некласичної неформальної логіки, з залученням теорії критичного мислення. Висвітлюються її комунікативні характеристики, значення аудиторії, діалогічність та полілогічність комунікативних структур, спорідненість з плюралізмом як (...) філософською «доктриною множинності». Плюралістичний підхід розглядається як альтернатива моністичному. Доведено, що в соціальній концепції аргументація постає особливою формою розуму, що використовується для розв’язання питань, які виникають на підставі конфліктуючих цінностей. Це передбачає переосмислення понять розуму та істини. Робиться висновок щодо відмінності демонстративного доведення від аргументації риторичного типу. Розум постає філософською конструкцією ідеальної аудиторії, яка заміщає універсальний розум і постає комунікативним розумом риторичного генезису. Моністична аргументація є формою раціонального міркування, тоді як плюралістична аргументація риторичного типу вимагає форми розумності. Розумність в комунікативному плані проявляється у контрастуючих формах критики або апології. Соціальна концепція аргументації як розумної форми на відміну від раціональної демонстрації керується принципом справедливості, який здійснюється за допомогою методу аналогії щодо ціннісних умов через прецеденти. На цьому ґрунтується відмінність сильного та слабкого аргументів. Сильний аргумент ‒ це така аргументаційна форма, що виникає в комунікації в плюралістичній ситуації та інерційно закріплюється соціальною практикою як прецедент справедливості, що свідчить про його розумність. Сильний аргумент формується на підставі соціальних цінностей. На противагу цьому, слабкий аргумент не ґрунтується на сталих цінностях, принципі справедливості, що означає його недостатню розумність та викликає недовіру в аудиторії. Отже, проєкт «нової риторики» є плюралістичною конструкцією соціальних типів розумності, що формуються аудиторією в комунікативних ситуаціях в процесі риторичної аргументації. (shrink)