Abstract

Звернення до феномену іманентності деяких знань про властивості світу – феномену, що зумовлює первинну «метафорику» людського мислення та втілюється у мові – випливає з необхідності пошуку позитивної основи для теорії та практики перекладу, чого не може надати загальний концептуальний спектр постсучасної філософії. Аналіз текстів Жака Дерріда та Вальтера Беньяміна демонструє, що загального позитивного метамовного фундаменту для цих мислителів не існує: у Дерріда спільність означуваного постає у формі «конститувної втрати», а Беньямін мислить у якості універсальної основи реальних мов якусь містичну «позасмислову» фікцію. Але без позитивності загальної основи немає і можливостей для справжнього перекладу. З точки зору Беньяміна та Дерріда, мова являє собою не вмістилище смислів, але поле їхнього безупинного творіння, проте через відсутність єдиного позитивного підґрунття така позиція інспірує потенційно нескінченне та максимально вільне «реконституювання» авторської інтенції. Протиставити ж невиправдано широкому спекулюванню на проблемі неперекладності можна об’єктивні дані сучасних наук, які вивчають мову та мислення. Саме постійне озирання на наявні у нашому розпорядженні відомості про характер роботи «ментального апарату» людини та особливості функціонування знакових систем дозволяє ефективно коригувати спекулятивну нестриманість деяких філософських розробок проблематики перекладу.