Abstract

У статті розглядається проблема концептуального визначення методологічних та ідейних підвалин екзистенціальної діалектики М. Бердяєва, яка світоглядно трансформувала православ’я, а також інтерпретація ним екзистенціальної природи духовного. Доводиться, що М. Бердяєв розглядає людське пізнання і віру як динамічні форми людського буття, що зближує його погляди не лише з ідеями С. К’єркеґора, але й з систематичною теологією П. Тілліха. Аналізуються особливості екзистенціальної христології М. Бердяєва, в якій роль людини значно підвищується саме за рахунок применшення значення Бога, тобто, коли людина стає співтворцем «нового» духовного світу поряд з Богом.