Abstract

Стаття присвячена дослідженню дигресії як феномену, що розкриває себе як «стратегію існування» в умовах мінливих соціально-культурних процесів. Тематизація дигресії осмислюється у роботі в зв’язку з питаннями свободи самореалізації, творчості, рецепції традиції. Дигресія розглядається не просто як риторичний прийом, не як «затримання», «від-ступ», «підвішування» чи «вихріння», а дискретність, преривчастість процесу саморозгортання екзистенції. У статті висвітлюються принципи існування дигресії як ексцентричного феномену, який не просто трансгресує, сягає власних меж та долає їх, але й у своїх екзистенціальних інтенціях прокреслює складні траєкторії в іманентному та трансцендентному просторі: буття притягує суще до себе як до центру і в той же час ретирується від сущого, тому дигресія інтерпретується як своєрідний рух опосередковування присутності, через що її не можна розуміти як чисту спонтанність.