Abstract

Статтю присвячено формуванню ґрунтовної альтернативи просвітницьким та позитивістським стереотипам стосовно історичного та антропологічного статусу міфу. З цією метою розглянуто низку показових сюжетів з історії філософської думки ХІХ – ХХ ст., що дають змогу поглянути на міф як на невід’ємну частину людської розумності. Автор припускає, що реабілітація міфу є частиною загального інклюзивного процесу, що триває у філософії новітніх часів і передбачає істотне розширення меж того, що можна вважати розумним. Базу дослідження склали ідеї таких впливових мислителів та дослідників міфу, як Фридрих Шеллінґ, Макс Мюллер, Ернст Кассирер, Сьюзен Ланґер та Ганс Блюменберґ. Продемонстровано важливість лінгвістичного повороту у дослідженні міфу, здійсненого М. Мюллером, і показано, що його ідея про міф як «хворобу мови» має глибокі перетини із переосмисленням суті та призначення філософії, ініційованим Людвіґом Вітґенштайном та представниками Віденського кола. Показано, що запроваджене Е. Кассирером та його послідовницею С. Ланґер доповнення лінгвістичного виміру антропологічним і розгляд міфу як самодостатньої символічної форми веде до відмови від протиставлення міфологічного та раціонального мислення та сприяє розумінню тісного зв’язку між міфом і мовою. Незважаючи на те, що Е. Кассирер будував свою філософію символічних форм, у цілому залишаючись у межах традиції трансцендентального ідеалізму, а С. Ланґер ідеалізм відкидає, у питанні щодо міфу вони доходять схожих висновків. Із опорою на праці Г. Блюменберґа та інших дослідників продемонстровано, що реабілітація міфу і включення його у межі раціонального тісно пов’язані реабілітацією метафори як іншої форми недискурсивного виразу. Показано, що визнання міфу як неусувної частини світосприйняття сприяє глибшому розумінню природи людського мислення.