Abstract

Аналізуючи твори низки професорів та вихованців Київської духовної академії другої половини ХІХ – початку ХХ ст., автор висвітлює важливий етап актуалізації у київському православному біблієзнавстві загальноєвропейської полеміки щодо визнання історичності надприродного й чудесного в біблійному наративі. Означену проблему розглянуто в її догматично-богословському та герменевтичному аспектах. Встановлено, що в раціоналістичному дискурсі європейських біблієзнавчих студій критика ідеї надприродного поставала передусім як проблема співвідношення історичного та міфологічного елементів у старо- та новозавітній оповідях. Апологія надприродного ґрунтувалася, своєю чергою, на визнанні історичної реальності чуда в Біблії. Таке визнання ставало наріжним каменем біблійної апологетики незалежно від її конфесійного спрямування. Показано, що київські біблієзнавці-академісти у своїх бібліографічних публікаціях та авторських розвідках підтримали спільні європейські й світові тренди полеміки щодо проблеми надприродного в Біблії. Вони заперечували десакралізацію біблійного наративу, критикуючи як міфологічні, так і натуралістичні його інтерпретації. Київські апологети підтвердили сутнісний зв’язок віроповчального, догматичного та герменевтичного аспектів проблеми історичності надприродного в Біблії: визнання реальності чуда є підтвердженням достовірності самого Святого Письма, його істинності та надійності як образу священної історії, джерела віри та практик життя.