У статті Шепетяка О.М. «Драматичне богослов'я К. Барта, Г.У. фон Бальтазара та Р. Шваґера» проведено аналіз однієї з концепцій богословської думки ХХ – поч. ХХІ століть, яку розробляли Карл Барт, Ґустаф Авлен, Ганс Урс фон Бальтазар, Раймудн Шваґер, і яка отримала назву «драматичне богослов'я». Цей спосіб богословської рефлексії виник як антитеза до ліберального богослов'я, розвинутого в діалозі з просвітницькою філософією. У дослідженні викладено внесок основних творців драматичного богослов'я у розвиток цього вчення, його роль і значення в богословській дискусії Католицької Церкви (...) після Другого Ватиканського Собору. (shrink)

У статті проведений аналіз процесу християнізації Західної Європи і роль франків у цьому складному процесі. Основою європейської цивілізації є християнство. Християнізація європейських народів була складним і неоднозначним процесом. Більшість германських народів, які оселилися на території Європи, прийняли християнство в його аріанському варіанті. Головним чинником, який забезпечив домінування католицизму в Західній Європі та витіснення аріанства, стало політичне домінування франків та підкорення ними інших германських народів. Зміни династій Франкського королівства та переміни політичної карти Європи відіграли важливу роль у європейській християнізації. У статті (...) підкреслена особлива роль двох франкських королів - Хлодвіґа і Карла Великого в процесі поширення католицького християнства у Європі. Аналізу цих перипетій релігійної історії Європи присвячена ця стаття. (shrink)

В 1921 році вперше побачила світ робота видатного австрійсько-британського філософа і фундатора аналітичної філософії Людвіґа Йоганна Віттґенштайна, в якій він наголошував, що більшість філософських проблем, над якими ламали голови тисячі мудреців упродовж багатьох тисячоліть, породжуються не складнощами аналізованої дійсності, а заплутаністю мови. Якщо ж філософ проаналізує мову, якою послуговується, він виявить, що більшість проблем – примарні. Йдучи за порадою Віттґенштайна, в цій статті спробуємо розібратися, в чому суть поняття "політеїзм", і чи явище, яке цим поняттям окреслюють, колись існувало, чи ж (...) воно є лишень вигадкою фантазерів, а всі спроби його осмислити – це тільки блукання темними лабіринтами, з яких немає виходу. Першою трудністю, з якою ми зустрічаємось на нашому шляху, є абсолютна темрява в цьому питанні. На жаль, нам не вдалось знайти жодне дослідження, в якому категорія політеїзму розглядається в такому вимірі, який обрали ми. Тому ми змушені пробиратися крізь гущавину невідомого самостійно, не маючи можливості опертися на досвід попередників. Втім, надіємось, що наші помилки, від яких першопрохідники вільними не бувають, стануть корисними наступним дослідникам. Грецький термін "doxa polytheos" вперше використав Філон Олександрійський, а згодом його повторили численні юдейські і християнські автори, протиставляючи свою релігію язичництву. В сучасному значенні його вперше використав Жан Боден у XVI столітті у французькому варіанті – "polythéisme". Грецьке слово "doxa polytheos" і французьке "polythéisme", хоч і є спільнокореневими, оскільки походять від одного і того ж самого грецького слова "Θεός", все ж опираються на різні поняття, бо за 16 століть "Θεός" змінило своє значення. У грекомовному середовищі цим словом називали будь-яку сутність, яка перевищує матеріальний світ. Коли Талес Мілетський писав, що "світ повний богів", то, очевидно, не мав на увазі, що в кожній найменшій частині світу перебуває окремий Абсолют. Використовуючи в цьому реченні слово "Θεός", Талес мав на увазі щось зовсім інше, ніж сьогодні ми називаємо словом "Бог". Значення терміну "політеїзм" нечітке і є причиною багатьох дослідницьких проблем у релігієзнавстві. Грецьке слово "Θεός" означало будь-яку сакральну істоту, яка ставала об'єктом поклоніння, але не Абсолют. Коли це слово лягло в основу терміну "політеїзм", його значення було змінене, і ним позначали Абсолют у християнському розумінні. Такі змістові трансформації призвели до хибного уявлення, начебто у світі існували чи існують релігії, послідовники яких визнають існування декількох чи багатьох Абсолютів. Релігієзнавча проблема, пов'язана з використанням поняття "політеїзм" не є реальною науковою проблемою, а породжена виключно хибним і некоректним використанням терміну. Грецьке слово "Θεός", яке стало коренем для термінів "монотеїзм" і "політеїзм", в обох цих термінах використовується в різних значеннях. В понятті "монотеїзм" слово "Θεός" означує Бога-Абсолюта, а в понятті "політеїзм" – будь-яких істот, які є об'єктами релігійного вшанування. Монотеїзм і політеїзм не є двома різними етапами розвитку релігійної свідомості. Такі уявлення, породжені хибами геґелівської філософії, мусять бути викорененими з релігієзнавчої термінології. (shrink)

У статті здійснений аналіз антропологічних концепцій, які сформувалися в католицькому богослов’ї німецькомовного простору в добу після Другого Ватиканського Собору. Зокрема у творах К. Ранера, Е. Корета, Й. Ратцінґера, В. Каспера. Основна ідея, виражена цими мислителями,– присутність в людському духові Божественного начала, яке визначає людську сутність, складає основу людськості, підносить людину до сфери трансцендентного та уможливлює її зв’язок з Богом.

У статті Шепетяка О.М. «Священні Писання юдаїзму» проведений аналіз та стисла систематизація духовної літератури юдаїзму, вивчення шляхів її формування та ролі в єврейському релігійному середовищі, розглянуті писання ТаНаХ, Талмуд, Мішна, Мідраш, Галаха та інші, показані шляхи їх виникнення та роль в релігійному доробку юдаїзму.

У статті подається аналіз гностичних сект Пізньої Античності, за винятком концепцій великих гностичних систем. Особлива увага присвячена розгляду релігії мандеїв – єдиної давньої гностичної релігії, яка існує до сьогодні. Проаналізована історія становлення мандеїзму, визначальна роль Івана Хрестителя та культу тевіла для мандеїв, також з’ясовуються особливості їхнього віровчення.

У статті проведений аналіз релігії Стародавнього Єгипту та доводиться наявність в ній чітких монотеїстичних тенденцій. Стаття присвячена короткому огляду історичних віх єгипетської культури, розгляду її літературних здобутків та аналізу ранніх вірувань, в центрі яких стоять постаті Гора і Сета, а також інших божеств, які стараннями пізньої міфотворчості були з ними пов'язані.

Формування символу віри, який би адекватно відображав віру Церкви та перешкоджав поширенню єресей, було основним завданням Вселенських Соборів та пильної роботи багатьох богословів. Найбіль популярним серех східних християн, які використовують візантійський літургійний обряд є Нікейсько-Константинопольський символ віри. Серед науковців, священників та віруючих сформувалось переконання, що це символ віри є результатом діяльнсоті двох Вселенських Соборів. Завданням цього дослідження є вияснити, чи справді Перший Константинопольський Собор має відношення до цього символу віри. Автори статті переконані, що Нікейсько-Константинопольський символ віри не був ухвалений на (...) цьому Соборі. Про це свідчать декілька аргументів. По-перше, канони Константинопольського і Ефеського Соборів забороняють вносити зміни в Нікейський символ віри. По-друге, Нікейсько-Константинопольський символ віри не відповідає духу і цілям Першого Константинопольського Собору. По-третє, у Нікейсько-Константинопольському символі відсутні висловлювання, які присутні в Нікейському символі, і які могли б підкреслити основну ідею Константинопольського Собору. Ці аргументи переконливо доводять, що Нікейсько-Константинопольський символ віри не пов'язаний з Першим Константинопольським Вселенським Собором 325 року. Наступний Собор, Ефеський, також не вносив зміни у символ віри. Вперше Нікейсько-Константинопольський символ віри був озвучений на Халкидонському Соборі. Відповідь на питання про походження Нікейсько-Константинопольського символу віри дає перше слово символу віри. Всі символи віри, які походили від Вселенських Соборів, серед них і Нікейський символ, починається словами "ми віруємо", оскільки такий символ є вираженням колективної віри всіх учасників Собору і всієї Церкви. Нікейсько-Константинопольський символ віри починається зі слів "я вірую". Такими словами починались усі хрещальні символи віри, тобто символи, які кандидат промовляв перед хрещенням. Завданням цього акту було виразити віру кандидата перед Церквою, що було необхідною умовою для отримання хрещення. Це означає, що Нікейсько-Константинопольський символ віри є хрещальним символом, а не соборовим. Головним питанням у дискусії між католиками і православними є "Filiоque": православні богослови звинувачують католицьких у тому, що вони додали до символу віри слова, яких немає в його первісному варіанті, і цим порушив рішення Вселенського Собору. Якщо ж Нікейсько-Константинопольський символ віри не є продуктом діяльності Собору, то ці звинувачення безпідставні. У статті доведено, що кожна літургійна традиція східного християнства сформувала власний варіант символу віри, хоч в основі кожного з них лежить той текст мисволу віри, який був ухвалений на Першому Нікейському Соборі. У статті наведена порівняльна таблиця, яка показує схожості і відмінності між символами віри різних літургійних традицій. У східному християнстві сформувались п'ять літургійних традицій: візантійська, вірменська, олександрійська, східно-сирійська, західно-сирійська. В кожній із них використовується власний варіант символу віри. Західні християни перейняли візантійський варіант символу віри і використовують його поряд з іншими символами. (shrink)