Abstract
В статті досліджується питання Нової Щирості в пост-постмодерному контексті, насамперед в пост-постмодерній культурі, в першу чергу літературі. В дослідженні розглядається пост-постмодерна Нова Щирість у порівнянні з постмодерною апатією, надлишковою інтелектуалізацією та цитацією тощо. В такому випадку Нова Щирість тісно пов’язана з пост-постмодерними оригінальністю, автентичністю, чесністю, правдивістю, відвертістю та серйозністю. Постмодерний іронічний еклектизм як різновид деконструкції розвивається в реконструктивну пост-постмодерну не- та метафікційну щирість. Отже, Нова Щирість як чутливість постає як загальною культурною атмосферою, так і певним різновидом філософії з її особливими естетикою, етикою, онтологією, тощо. Приміром, категорія краси реалізується в пост-постмодерній естетиці у зв’язку з більш щирими чутливістю та чуйністю до мистецтва та природи. В статті вивчаються відмінності між Новою Щирістю та постіронією й Нова Щирість опиняється не стільки іронічною, скільки юморною. Дослідження Новою Щирості відбувається головним чином на матеріалі пост-постмодерної літератури, яка найкращим чином сполучує концептуалізацію та перцептуалізацію. Однак, в її найбільш актуальних проявах, Нова Щирість постає на перетині теорії, літератури, кіно, року, мережевого та мем-арту тощо. В усіх випадках тяжіння до просторічної культури дає змогу передати приватний досвід. В такому контексті пост-постмодерне мистецтво стає більш щирим ніж постмодерне. Грубі жарти та буденна діяльність, травматичні або банальні вносять вклад у досягнення більшого ступеню інтимності та любові ніж надто прямолінійна толерантність. Чинником цього є постіронічне припущення, що іронія іронізує над самою собою й стає самореференційною та в наслідок терапевтичною й радісною. Таким чином, Нова Щирість тяжіє до взаємозв’язку серйозності та постіронічних гумору, глибини та поверхні. У висновках статті підкреслюється значення Нової Щирості для постмодерної естетики та етики. З її допомогою можливість насиченого персонального висловлювання та доступу до Реального, втрачена в постмодерних умовах, з’являється знову, оновлена та збагачена.